Емоційні нотатки про серйозного письменника Олега Чорногуза

Живемо, на жаль, у добу, коли є всі підстави повторити вслід за Миколою Гоголем: “Сумно на цьому світі, панове”.
Хіба не так?
Як кажуть, гляньмо правді у вічі.
З одного боку, всюди з трибун звучать високі слова про цивілізаційний вибір майбутнього держави, її демократичний розвиток, якому немає альтернативи, одвічну турботу влади та еліти про добробут рідного народу, а з другого – як придивишся до тих, хто все це каже, одразу сумніваєшся “Якби ж то й справді так було, як хочеться”.

А як ретельніше придивишся до ораторів, одягнених у наймодніші костюми та гостроносе тонкопідошвове взуття, то, буває, впізнаєш літературних героїв української класики.
Почнемо з Івана Котляревського. Ось возний Тетерваковський (“Наталка Полтавка”) з його жахливим суржиком. А це вже герої Івана Нечуй-Левицького, насамперед, баба Палажка та баба Параска (їхні нескінченні запеклі словесні дуелі – чим не сцени з буднів українського парламенту?). Та апофеозним вічно залишається “нєзабвєнний” Свірід Пєтровіч Голохвостий з комедії “За двома зайцями” Михайла Старицького. Того Голохвостого, котрий рідний брат Гоголівського Хлєстакова з “Ревізора”. Найперше їх об’єднує щире визнання свого невігластва: “То тільки зверху на мені образованість”.
І переконайте нас, що це неправда.
Та спочатку пройдіть вулицями нашої столиці. У гаморі, зчиненому шуганням суперсучасних “мерсів” та “майбахів”, кого зустрінете у затишних київських закутках? На Андріївському узвозі – того-таки Голохвостого та його “вірну” подругу Проню Прокопівну Сєркову (до речі, в реальному житті останній поталанило більше, ніж в кінотеатральній іпостасі: вона одружилася й щасливо прожила свої дні, започаткувавши династії нинішніх міністерш, депутатш, губернаторш, президентських прес-секретарш тощо), на Прорізній – одеського пройдисвіта Михайла Самуельовича Паніковського, а біля святих Золотих Воріт – бронзовий символ нашого часу, так би мовити, емблему доби – патлато-стегнатого Жирного Кота! Того, з ким самим та його братками так щиро клявся боротися наш другий президент. Та й інші теж не відставали від нього ні в щирості, ні в клятвах.
За Києвом поспішає провінція.
Як прийнято говорити в Москві, у другій українській столиці – Харкові пасажирів на вокзалі радо зустрічає не менш відомий совіцький пройдисвіт отець Федір – безталанний шукач скарбів тещі Кіси Вороб’янінова. У славному Донецьку впевнено крокує в майбутнє бронзовий король комсомольської естради...
То як же не буде сумно, якщо виходить, що час на землі, ім’я якій Україна, зупинився, і куди потягнуть нашу “нитку життя” богині людської долі Мойри, невідомо? А тим паче не відають про це провідники нації, бо коли б відали, то взялися б разом за плуга, а не влаштовували багатосерійні провінційні спектаклі під назвою “Українська жабомишодраківка”.
Але хай невігласи-прагматики твердять, що сьогодні їхній час, вірмо все ж, що крізь павутиння нігілістичного ігнорування всього того, що, як зазначав один архінегативний історичний герой, створило людство протягом свого існування, пробивається до світла переконання, що є на світі те, що покликано зупинити нинішній антиприродний розвиток подій.
Й ім’я цієї сили – Слово.
Оте, що вогонь і безсмертя й “правдива іскра Прометея” (Іван Франко) та, почувши яке, ожива серце, бо все те від Бога йде між люди (Тарас Шевченко).


“Я ТЕБЕ НАРОДИВ, Я ТЕБЕ Й УБ’Ю”

Одним із аргументів на користь сказаного вище є творчість письменника Олега Чорногуза – “батька” чи не найпопулярнішого літературного героя вітчизняної літератури 70-х років ХХ століття потомственного вапнярського аристократа Євграфа Сідалковського.
Хоч як гірко нам – відданим прихильникам творчості Олега Чорногуза – сприймати закономірну (“а молодість не вернеться, не вернеться вона” (Леонід Глібов) чи “знов молодість не буде” (Олександр Олесь) метаморфозу образу Євграфа Сідалковського, котрий символізував у свої романтичні роки легкий (немов кульбаба!) політ над світом, в якому, на його щире переконання, спритну людину чекають лише безтурботне життя, дівчата-красуні та тюхтії-лопухи, в яких він це легко відбере, до того ж не порушуючи чинного законодавства. Нинішні спадкоємці чи послідовники його виявилися набагато цілеспрямованіші й нещадніші до тих, хто стоїть на їхній дорозі до омріяного суперзаможного, хоча дуже часто зведеного до примітивного біологічного існування. Їм мало дівчат, багамів та заміських палаців – вони хочуть влади.
Й дехто має її, незважаючи на власну невисоку освіту та культуру.
Хоч кожному, як кажуть в Одесі, зрозуміло, що бути освіченим і мати диплом про вищу освіту – це дві великі різниці.
Скажете: “Чому раптом згадалися одесити?”.
А ось чому.
Потомственні господарі приморської перлини ніяк не хочуть втямити, що коли б не облагороджуюча тінь української занадто самокритичної й лагідної ментальності на їхніх справді дошкульних анекдотах, відомих далеко від вітчизняних берегів, їх мало хто слухав би. Бо не все, народжене на Дерибасівській, звучить інтелігентно. Не вірите? Послухайте вихідців з Одеси, які отаборилися десь на Арбаті чи Невському: замість тонкого глузування – безпардонні амікошонські монологи й образи, замість доброї іронії – зла насмішка...
Олег Чорногуз народився не в південній столиці гумору, а на Вінниччині, що, безперечно, вплинуло на його життєвий та творчий шлях. Проте це не завадило йому талановито синтезувати одеське й вінницьке вміння насміхатися чи обурюватися, як кажуть, без каменя за пазухою.
Зразки подібного гумору дав нашій літературі Остап Вишня в “Чукрені” та “Чухраїнцях”. Микола Куліш прийняв естафету в комедії “Мина Мазайло”. Потім...
Можна продовжувати й продовжувати перелік прізвищ видатних сучасних українських гумористів, сатириків, памфлетистів і взагалі людей, котрі вміють викликати і сміх, й усмішку. Їхня творчість – вагомий аргумент на користь давнього політологічного висновку: українці прагнуть мужньо переносити складності вітчизняної державотворчості, бо... сміються, філософськи сприймаючи півнячі двобої “нагорі”, а то й безкомпромісні міжпартійні кориди (насамперед в парламенті, щоправда, там непросто визначити, де розлючені бики, де несамовитий тореадор, а де збуджена кровожерна публіка). А хтось, може, й дивиться на все крізь сльози...
Хіба не все це формувало характер майбутнього письменника-сатирика?
Олег Чорногуз – один із тих небагатьох вітчизняних літераторів, хто,
незважаючи навіть на глобальні зміни і в нашій країні, у світі, залишився відданим самому собі, а отже, своїй творчій манері, своїм темам і літературним героям. А читачам й поготів!
Це, звичайно, зовсім не означає, що його життя та мистецька діяльність і раніше, й останнім часом – акуратна пряма лінія. Швидше, треба говорити про напружену тятиву готового до атаки лука. Тим паче що від рідних видноколів сатирик перейшов до горизонтів міжнародних: і в житті, і в творчості. Побував на американському континенті, спробував зрозуміти життя людей, так би мовити, й з іншого боку нашої планети. Пережите, зрозуміло, відобразилося на сторінках нових книжок. Відобразилося, художньо осмислене. Адже, за Арістотелем, історія розповідає про дійсне, а література – про вірогідне.
Але!
Олег Чорногуз, слава Богу, належить до тих, хто переконаний, що суспільно важлива проблема чи явище зрозуміліші широкій аудиторії, коли викладені не сповнені бундючної серйозності, а в памфлетному стилі. Очевидно, тому раптові зміни в житті нашої країни Олег Чорногуз не сприйняв як кінець світу.
Навпаки.
Письменник активно втрутився в політичне життя батьківщини, заснував новий сатиричний журнал ВУС (Видання українських сатириків), адекватно реагує на жорсткі виклики реального світу, прагнучи відобразити його динамічний розвиток у своїй творчості.
Хтось із колег Олега Чорногуза почав одну зі своїх рецензій, присвячену його творчості, цитатою із Й.В. Гете, котрий стверджував що, той, хто не сподівається мати мільйони читачів, не повинен писати жодного рядка. Наш письменник-сатирик не з таких – він достукався до читацьких сердець на самому початку творчого шляху. Щиро прийняли його у своє коло й метри української літератури Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Микола Жулинський. Очевидно, цьому сприяло й те, що романіст ніколи не був осторонь суспільного життя, не цурався публіцистики, писав на актуальні теми, одне слово, невтомно працював як журналіст (тривалий час Олег Чорногуз трудився в редакції популярного – колись з мільйонними тиражами – журналу “Перець”, відомого далеко за межами України).
Ще одне але!
Четверть століття тому Олег Чорногуз, на переконання багатьох його прихильників, припустився мимовільної помилки, коли після тріумфу сатиричних романів “Аристократ з Вапнярки” та “Претенденти на папаху” обірвав “віртуальне життя” героя свого часу – вапнярського звабника Євграфа Сідалковського, про якого вже йшлося.
Усе було в тих блискучих як з точки зору літературної критики, так і пересічного читача сатиричних творах: легка для сприйняття якнайширшою аудиторією мова, інтригуючий розвиток сюжетних ліній, майстерно виліплені портрети діючих осіб... Не випадково талановитий скульптор Микола Вакуленко, захоплений творчістю Олега Чорногуза, створив цілу галерею дотепних Ковбиків, Ховрашкевичів, Граків, Панчішок, Хлівнюків, Мамунь, які доповнили численний список народних сатиричних образів.
А народжений віртуозною фантазією письменника Фіндіпош (Філіал науково-дослідного інституту з вивчення попиту на шапки) уже в роки, пізніше визначені політиками як “застійні”, сприймався не як бюрократична лжеустанова, а як нищівна пародія на світ, в якому нам випало жити, особливо в останні десятиліття тоталітарної доби.