На це запитання Гете відповідаю: хіба те, що я русин (так самовизначали себе українці Австро- Угорщини. — В.А. ) і походжу, правдоподібно, від зукраїнізованих німецьких колоністів... Я народився в 1856 р. в Нагуєвичах, Дрогобицького повіту...».
Коментатори одного з останніх видань творів Івана Франка — Вибране у трьох томах (Дрогобич, «КОЛО». 2005) — стверджують відоме з радянських часів: «Сучасні досліди франкознавців заперечують це припущення. Рід І.Франка був українського походження». Й вони не самотні серед дослідників життя та творчості Ювіляра, хоча живі його нащадки не заперечують усних родинних переказів про присутність німецького коріння в предках Франків. У Австрії Іван Франко беззаперечно сприймається як визначний громадсько-культурний діяч німецького походження).
Власне, на наш погляд, етнічна приналежність i справді не є найважливішим чинником у біографії людини, але й не зважати на неї, переконані, теж не можна. Особливо, коли йдеться про Митця — у творенні ним досконалішого світу за реальний значну роль відіграє не до кінця підвладна йому підсвідомість (всесильна фантазія, здатна оживити минуле й передбачити майбутнє), яскраві спалахи якої увічнені Поезією, Мистецтвом, Архітектурою...
Вже тому, до речі, надмогильна скульптурна композиція Іванові Франку на львівських Личаках бачиться занадто тенденційною: мускулистий каменяр, що б’є міцну скелю... Каменяр — символ революційності чи масонства? Мистецька недосконалість нагробку породжує сумніви в адекватності величі Ювіляра й пам’ятника на його вшанування. До Роденівських шедеврів споруджені Франкові пам’ятники поки що не дотягують.
Але ж Іван Франко сьогодні — ікона для нашого народу. В іконостасі з Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Василем Стефаником, Михайлом Коцюбинським, Пантелеймоном Кулішем...
То чи важливо хто був за походженням Ювіляр?
Тим більше, що він власноруч самовизначився.
Звичайно, люди помірковані й обережні (таких процвітаючих псевдодипломатів у нас немало й серед політиків, а особливо серед наукової та творчої еліти) резонно зауважать, що не треба торкатися проблеми походження Івана Франка. Адже саме слово «русин» викличе непотрібні сьогодні дискусії у зв’язку зi штучною проблемою русинства, ініційованою й фінансово підживлюваною в Закарпатті з-за кордону.
Все це так лише з одного боку, бо маємо нині досить переконливих аргументів щодо егоїстичності поведінки вітчизняної еліти (насамперед її невгамовного власного збагачення, безпринципної компромісності й пристосуванства), що створює найбільшу загрозу для державної незалежності України в умовах нинішнього кількаразового збільшення тоталітарного зарубіжного (насамперед інформаційно-пропагандистського) тиску, порівнюючи з добою, до якої належить Іван Франко.
У кінці життя Ювіляр прийшов до логічного висновку, що шлях до української політичної самостійності лежить насамперед через бажання українського народу прагнути того. Якщо цього досягнемо, тоді можна буде «запалювати серця широких кругів людей, вести тих людей до найбільших жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях».
Як бачимо, слова Івана Франка сьогодні звучать актуально, бо вони близькі до істини.
Ось чому, на наш погляд, так важливо тепер розуміти світогляд Ювіляра, логіку його мислення. А розгадки цього ховаються і в його психологічному портреті, де етнічне походження відіграє визначальну роль.
Життєпис Івана Франка чітко окреслює його характер: різні грані є в портреті Ювіляра, окрім однієї — ніколи не був дріб’язковим, позером, не дбав ні про сучасне йому, ні про майбутнє сприйняття своєї персони, думав виключно про власну творчу спадщину у сенсі її інтелектуальної служби народові, з якого вийшов.
Отже не можна припускати, що той рядок з німецькою самоідентифікацією — зовсім випадковий у майже 150-томному духовному спадку Ювіляра? Тим більше пам’ятаймо, що істина здебільшого належить меншості (а то й одній людині), а не більшості. Так як визначальним для психологічного портрету особистості є його етнічне походження, але для політичного портрету більш важливою є суспільна поведінка індивідууму.
У рецензії на книгу австрійського історика Раймунда Кайндля «Історія німців у Карпатській землі» Іван Франко писав: «У Нагуєвичах є родина Гайгель, Фридер, обі з діда-прадіда руські, хоч, очевидно, німецького походження». «Від селянина Василя Микитича в тім же селі, — продовжував рецензент, — чув я, що наші люди від німців навчилися уживати мотики до оброблювання картоплі...».
Як людина європейської культури, Іван Франко досконало володів німецькою мовою (ще: польською, французькою, англійською... Перекладав з 14 мов). Інакше й не могло бути, адже став «золотим мостом» між українською та світовою літературою, бо дбав про духовне єднання всього світу, де немає штучної етнічної відокремішності.
ПРОТИ ВИПРАВДАННЯ ЗРАДИ, ПРОТИ ВАЛЛЕНРОДИЗМУ ЯК ЗБРОЇ В ПОЛІТИЧНІЙ БОРОТЬБІ
Гадаємо, що цілком закономірно саме у німецькомовній віденській газеті «Die Zeit» Іван Франко видрукував у травні 1897 року статтю «Der Dichter des Verrates» («Поет зради»).
Ця стаття — одна з відповідальних публікацій для виявлення світоглядних принципів Ювіляра. Написана про видатного польського Поета Адама Міцкевича, вона кожним рядком стосувалася (що трагічно — й стосується!) діячів української еліти.
«...Сумна стоїть справа із нацією, котра без застереження уважає такого поета своїм найвищим національним героєм і пророком, та годує щораз нові покоління отруйними творами його духа», — констатував Іван Франко, маючи на увазі те, що іредентна (невозз’єднана (італ.) нація вимушена поза своїм бажанням послугуватися навіть такими ганебними явищами людської поведінки, як зрадою заради власного виживання (актуальність цього Франкового висновку наперед у тому, що, зокрема, сучасна українська еліта як політична, так i творча, досі опирається на власні «радянські досягнення», щедро оплачені компартією та совурядом, котрих, до речі, багато хто з «метрів» тепер ганьбить. Мимоволі запитуєш себе: хіба можуть бути авторитетними провідниками нації ті, хто згубив силу духу й обрав соєву юшку? І даремно протестують ті, хто захищає конформізм й відступництво. Хто заважає вчорашнім прихильникам соцреалістичної творчості відкрити у високохудожніх творах всю трагедію їхнього існування в тоталітарному суспільстві? Це могли б бути романи та повісті Шекспірівського звучання. Але їх немає!
Михайло Грушевський — діяч рівний за інтелектуальною потугою Іванові Франку (невипадково їх єднало тривале спілкування й рідкісне творче взаєморозуміння) так коментував ідеї статті про А.Міцкевича: Поет «кидав обвинувачення в зрадництві й підступності не тільки польській владущій верстві, але й польській інтелігенції Галиччини, яка в кінцевім рахунку все ставала по її стороні в боротьбі з українським елементом».
Спостерігаючи нинішнє вітчизняне політичне життя, вкотре переконуєшся в актуальності Франкової статті про Міцкевича (дивiмось на неї ширше: статті про притумленість трутизною колоніальної залежності народу): мало задекларувати державну незалежність. Реалізацію цієї ідеї тяжко здійснювати, коли ідея державності й незалежності ледве жевріє в отруєній столітнім імперським гнобленням свідомості провідників нації.
Не будемо зупинятися на реакції як з польського, так й галицько-українського боку на Франкову публікацію (до речі, це тема для архиважливої для сьогодення статті, коли провідні інтелектуали, насамперед Росії та України, ніяк не можуть порозумітися, потрапивши у нову геополітичну ситуацію початку III тисячоліття; не можуть адекватно відреагувати на виниклу в нинішньому світі міжцивілізаційну (та інші) дискусію).
Зрозуміло, що Іван Франко, як масштабна постать й визначний митець, був вище вузько національного розуміння як політики, так й історії та культури. Він був переконаний, що національна велич — шлях до величі загальнолюдської, врешті — планетарної. Але не більше.
Він був дійсно щирим, коли твердив: «У мене не було ані зерна ненависти до польської народности, до того, що вона має гарного, високого, широкого та справді людяного (як доказ визнання Франком таланту Міцкевича є його переклади творів польського генія: «Ордонова редута», «Втека», «Господарський вечір», «Буря», «Пан Тадеуш», «Петербург», «Перегляд війська», «До друзів росіян» та інших).
Для Івана Франка визначення трагічної суті творчості Адама Міцкевича (поета іредентної — необ’єднаної, а від того невільної нації. Як й І.Франка, Т.Шевченка...) стало водороздільним всього його творчого шляху: Поет «побачив, як довкола нього валився весь той світ ідей та ілюзій, над якою реалізацією він працював, і в хвилю розпуки він кинув каменем у прірву і усунувся набік, покинув на завсігди експериментовання з працею на двох загонах».