МОЄ ІМ’Я

 
Ніколи в ЖИТТІ — ні перед тим, ні після того — не користався я такою повагою, як навесні і влітку 1942 року. І ніколи не важила так мало моя особистість.

На цементі тюремної долівки і за столом інститутської авдиторії я мав те місце, яке сам завойовував.

За екзаменаційним столом, на лаві підсудних чи в нічній вуличній бійці — взагалі в яких би прикрих, трагічних або трагікомічних обставинах я не опинявся — вирішували справу мої знання, моя поведінка, мій спосіб реагувати — часом тільки один розрахований жест, промовистий погляд, влучно кинуте слово.

А якщо навіть не це, а втручання когось із моїх друзів приносило бажану розв’язку, то хіба вміння знаходити вірних — на життя і на смерть, відданих друзів не було завжди моєю, особисто моєю прикметою?

Дванадцять років я прожив у безнастанній напрузі м’язів і постійному зосередженні волі.

Весь час треба було з кимсь битися, звідкись тікати, міняти все, від зачіски до імени, і, головне, мовчати, шоб ніхто не догадався, що в тебе є — минуле.

Тепер все це змінилося. Настав час відпруження. З усіх небезпек, що оточували мене стільки років; тут не було жодної.

Залишені для підпільної праці активісти сиділи і мовчали, не насмілюючиеь ані словом згадати щасливі часи колгоспного раю.

 Розірвана переходом фронту сітка сексотів, провс*-каторів і лжеінформаторів ще не була налагоджена.

Двох совєтських парашутистів, що забрели в село Великі Хащі, дядьки покололи вилами.

Німці були далеко. В сусіднє невеличке село Ко-шлаї, розташоване оподаль від шляхів та залізниці і заховане за болотняним переліскам, вони взагалі не навідувались, так що баби, які не виходять за межі своїх полів і тільки раз-два на рік ідуть на храм до нас або до села Вохрого, ці баби досі ще не бачили, як виглядає німець.

Армії перейшли наш район без жодних зударів: відступили, розбігаючися, хто куди, голодні, неголені, заляпані брудом і завошивлені. Прийшли ситі, випрасувані, чисто виголені і бездоганно коректні.

Коли я розповідав про. грабунки й насильства, мені не вірили.

Правда, як нагад про те, що світ не обмежується нашим селом, у нас жив штюцпунктляйтер — «святий комендант», який не пив і не курив, не бився і не лаявся і навіть не мав при собі перекладачки. На все він реаґував незмінним «Ґут, ґут!», їв картоплю з олією, а коли я приніс йому щойно пійману двокілограмову щуку, він ніяковів і не хотів її брати.

Замість жактівських, перемонтованих двадцять літ, просмерділих будинків з темними коридорами, довкола були селянські хати, чисті і світлі.

Замість строкатої мішанини урок і міліціонерів, робітників і совслужбовців, перефарбованих «бувших» людей і партійців, школярів і студентів, були статечні селяни, одноманітні, подібні один до одного — так мені здавалося — способом життя і колом зацікавлень.

Замість друзів, замість книжох — не було нікого і нічого.

Був спокій.

Як селянин, потрапивши до великого міста, розгублено стоїть і не знає, куди йому треба йти і що він має робити, так я розгубився і загубив себе, опинившися серед цього великого спокою.

В роки блукань я іноді згадував насамоті то наш дім на закруті ріки, над кручею, то зарослу річку, де я плавав у жабуринні, то сільську вулицю напровесні, коли «із стріх вода капле», але ніколи — бо так мене вчили — яне вимовив ні вголос, ні пошепки, ні навіть подумки ані назви свого села, ані свого справжнього імени.

Правда, двічі я зустрічав земляків, які мене знали ...

Та ще раз при одному знайомстві у мене з уст зірвалося моє справжнє ім’я. Але це було вже пізніше, за німців.

І ось тепер я живу в своїм селі і називаюся своїм іменем.

І в цьому імені, власне, і полягала причина тієї запобігливої шанобливости, яка мене — до нудного — скрізь оточувала.

Весь секрет полягав у тому, шо я — внук свого діда і син свого батька. І що я тепер власник найкращої на кільканадцять сіл садиби з домом; над кручею.

Садиба була колись панська. її купив за безцінь мій дід у збіднілих поміщиків. Довкола дому — так розповідали — був колись парк з алеями, альтанками і гротами.

Колись, іще малим, я знайшов у березі шматок гіпсового амура.

Дід вирубав парк, викорчував пні і зробив величезний город.

Але під кручею і по кручах, що півколом оточували будинок — скрізь, де не можна було орати, дерева лишились.

І лишилось щось невловне, що нагадувало не то гоголівських старосвітських поміщиків, не то турґенів-ські дворянські гнізда. Тому садибу від колгоспу відрізали і зробили в ній дім відпочинку. І щоліта, коли починався сезон на качок, з’їжджалися сюди з рушницями, шоферами, псами і дамами серця совєтські вельможі з Чернігова і навіть з самого Києва.

І ось усе це — я маю на увазі не псів і не дам партійних мисливців, ви мене розумієте, — все це була тепер моя власність.

За ці кілька місяців я не мав ні нагоди, ні потреби чимсь себе виявити. Ніхто не знав, дурний я чи розумний, добра чи зла в мене вдача, чи маю я якесь знання або таланти. Та нікого це особливо і не цікавило.

Знали тільки те, що я, ще хлопцем, був засуджений разом з батьком на розстріл — і якось викрутився. Що мати була вивезена на Сибір — і теж вернулася.

А найбільше важило все таки те, що я син Сергія Ремеза.

І от тоді кільком десяткам матерів — це було епідемічне захворювання — прийшла до голови думка: видати за мене своїх дочок.

Я, може, був би тоді й одружився, але дівчина, що мені найбільше подобалася, завербувалась і виїхала добровільно в Німеччину.

Щождо інших, то... їх матері були надто вже настирливі.

Розкуркулені та одноосібники бачили в мені представника своєї кляси і справді могли відчувати до мене симпатію. Активісти не відставали від них у вияві своєї приязні, бо можливість породичатися зо мною повернула б їх до лав сільської аристократії. А їм так кортіло командувати!

А найгірше: з причин конкуренції кожна очорню-вала своїх справжніх і здогадних суперниць так, що до них — якщо все розказане мало в собі хоч половину правди — страшно було й наблизитись.

А в селі нема таємниць.

І хоч мені не легко вдавалося розрізняти наших дівчат, бож було їх сім Марусь, п’ять Галь, три Параски, дві Катерини, а решта все на «о», Одарка, Оришка, Олена, Оксеня, Ониська та Ольга — все ж таки за деякий час я знав про них усе, що тільки можна знати.

Наприклад, в Олени через те довга спідниця, що в неї на ногах і вище незагойний довголітній лишай, а одна з Марусь тому завжди пов’язана хусткою, що вона, мовляв Котляревський, «як в намисті, вся в жовнах».

Коли я зустрівся на містку і погомонів чверть години з гарненькою Галею (тільки не з наших, а з ко-шлаївською), то над вечір до нас, ніби ненароком, зайшла сусідка, тітка Уляна, і розповіла, що Степан Степанович, Галин батько, зовсім їй не батько. Далі йшла гідна Мопассанового пера історія, яку я колись, може, спробую переповісти.

Василь Думка, старий парубок, мій теперішній приятель, радив мені свою сестру в перших, Оришку. Але Оришка скінчила, за її словами, «два класи, а третій калідор», та й те, що знала, забула за колгоспною працею. Що спільного міг я знайти з такою дівчиною, про що говорити, якою поділитися думкою?

Староста Карпо переконував мене, що найкраща з дівчат — Катерина, його племінниця. Справді, це була розумна, гарна, привітна дівчина. Тільки й того, що коли їх розкуркулили, вона прожила два чи три роки в Чернігові, в дитячому будинку, і там хлопці робили з нею все, що хотіли. Я не вбачав у цьому її провини, бо що вона, десятилітня, тоді розуміла і як могла цьому противитись, — алеж вона, казали, і далі йшла тією самою стежкою: коли в селі стояли червоноармійці... Якось не хотілося цьому вірити, але в селі нема таємниць, і це мала бути правда.

«Підмочений крам», — казала про Катерину тітка Уляна.