«Украйна глухо волновалась…»

170 років тому – 10 лютого 1837 року –на Чорній річці (Петербург) був убитий надуелі російський Поет Олександр Пушкін

Говорити про О. Пушкіна – все одно, щоспробувати виміряти кількість води у світовомуокеані, адже справжній талант – синонім вічності, недосяжності й невичерпності. Але говорити треба, бо, торкаючисьзаповітного, кожен із нас переживає катарсис (очищення), насамперед моральний, духовний... Тим паче що істинний талант не обмежений ні простором, ні часом. Очевидно, з цих міркувань на різномовних сайтах, присвячених видатним людям, пов’язаним з Україною, присутнє й ім’я Олександра Пушкіна. Хтось скептично хмикне, прочитавши це, хтось, можливо, навіть обуриться... Мабуть, упорядники тих сайтів мають на увазі, що Поет не таку вже й малу частину свого короткого життя провів в Україні, що плідно відобразилось у його творчості. Крім цього, дружина Поета Наталя Гончарова належить до родоводу, який є гілкою в генеалогічному дереві українського гетьмана Петра Дорошенка.

УКРАЇНА В БІОГРАФІЇ ОЛЕКСАНДРА ПУШКІНА

6 травня 1820 року молодого Поета висилають з Петербурга до Катеринослава (нині Дніпропетровськ). Скориставшись можливістю, разом із родиною генерала Раєвського О. Пушкін мандрує на Кавказ. 5 серпня Поет уже в Криму. У середині листопада живе в Кам’янці на Київщині. Наступного 1821 року Олександр Пушкін відкриває для себе Київ (січень – перша половина лютого). Потім знову Кам’янка. Кінець квітня – початок травня: Поет в Одесі. Знову на чорноморські береги О. Пушкін повертається через два роки (1823) – в липні він в Одесі. 1824 року Поет в Херсонському, Єлисаветградському та Олександрійському повітах.

Отже, 4 роки – майже п’яту частину творчого життя – Олександр Пушкін віддав Україні.

Наприкінці 1824-го, не змігши здійснити свій план втечі за кордон, Поет живе в Михайлівському. Решту 13 років свого життя Олександр Пушкін провів переважно в російській столиці й лише один раз вирвався на Кавказ. Ні до Полтави, куди Поет прагнув потрапити у зв’язку з роботою над поемою «Полтава», ні до Китаю (О. Пушкін просився супроводжувати посольство до цієї країни), нікуди його не відпускали.

З Україною Поета пов’язували і друзі, й недруги.
Досить згадати, що один із поетичних шедеврів О. Пушкіна «Я помню чудное мгновенье», натхненний Анною Керн (до заміжжя – Півторацька, дитинство якої минуло на Полтавщині, а тривалий період життя – на Чернігівщині, де в Сосниці вона написала свої чудові спогади).

Із недругів назвемо петербурзького генерал-губернатора Михайла Милорадовича, котрий став першим цензором Поета й мав намір вислати його із столиці до північного Соловецького монастиря й котрий походив з українського старшинсько-шляхетського роду. Загальновідома дружба полтавця Миколи Гоголя з Олександром Пушкіним.

Якщо хтось опонуватиме обраній нами темі, зауважимо, що, зрозуміло, Олександр Пушкін був сином свого часу, належав до відповідної суспільної спільноти й, будучи відданим прихильником гуманістичного світогляду, зокрема, ідеалів свободи, також відображав настрої, як колись би сказали, свого класу. Звичайно, рядки «Смирись, Кавказ, идет Ермолов...», ідейний конфлікт з Адамом Міцкевичем тощо – не кращісторінки його біографії. Проте загалом Поет був на рівні свого таланту.

«Я ПАМ’ЯТАЮ МИТЬ ЧУДОВУ...»
Звичайно, поезію належить читати в оригіналі.

«К»
«Я помню чудное мгновенье:
Передо мной явилась ты,
Как мимолетное виденье,
Как гений чистой красоты.
В томленьях грусти безнадежной,
В тревогах шумной суеты,
Звучал мне долго голос нежный
И снились милые черты.

Шли годы. Бурь порыв мятежный
Рассеял прежние мечты,
И я забыл твой голос нежный,
Твои небесные черты.

В глуши, во мраке заточенья
Тянулись тихо дни мои
Без божества, без вдохновенья,
Без слез, без жизни, без любви.

Душе настало пробужденье:
И вот опять явилась ты,
Как мимолетное виденье,
Как гений чистой красоты.

И сердце бьется в упоенье,
И для него воскресли вновь
И божество, и вдохновенье,
И жизнь, и слезы, и любовь».
(1825)

Уперше Олександр Пушкін зустрів Анну Керн на початку зими 1819 року в петербурзькому салоні Оленіна й безуспішно намагався залицятися до неї. Красуня рішуче відмовила Поету.

На той час 19-літня Анна Керн уже два роки була дружиною 52_річного генерала Єрмолая Керна. Значна різниця у віці створила відповідну поведінку цієї вродливої жінки – вона була вільна у своєму спілкуванні. Зустріч з А. Керн у Тригорському – по сусідству з Михайлівським, де поет відбував висилку зі столиці, – залишила в серці Олександра Пушкіна глибоке й яскраве почуття, що, врешті_решт, знайшло своє відображення в популярному романсі (музика Михайла Глинки, який присвятив свій твір доньці А. Керн Катерині).

Вона була молодша за Поета на один рік.
Взаємність прийшла до них лише через шість років…

Потім було кілька листів та записок одне до одного – і розрив, і байдужість, і забуття.

Якось Олександру Пушкіну передали прохання Анни Керн посприяти їй у виданні її перекладів французької прози Жорж Санд. Поет глузливо відповів не Анні Керн, а посередниці у спілкуванні, мовляв, бути коханкою Поета ще не означає запозичити його талант.

Анна Керн пережила Поета на 42 роки. Її життя було нещасливе. На її надгробку вибитий пушкінський рядок: «Я помню чудное мгновенье…».

Скільки думок народжує читання пристрасних листів Поета до коханої!

«Прощайте! Сейчас ночь, и ваш образ встает передо мной, такой печальный и сладострастный; мне чудится, что я вижу ваш взгляд, ваши полуоткрытые уста. Прощайте – мне чудится, что я у ваших ног, сжимаю их, ощущаю ваши колени, – и отдал бы всю свою жизнь за миг действительности. Прощайте, и верьте моему бреду; он смешон, но он искренен».

«МУЧИТЕЛЬНО ТОБОЮ СЧАСТЛИВ Я»
Повторюся й нагадаю детальніше про родинний зв’язок Олександра Пушкіна з Україною.

Гетьман Петро Дорошенко (1627–19.11 1698), змушений російським урядом зректися булави, поселився у Сосниці (тепер Чернігівська область). Проте через деякий час на вимогу царя гетьман переїхав до Москви. Останні роки провів під Москвою, де й помер.

Садиба Петра Дорошенка – Ярополець – розташована за 18 кілометрів від Волоколамська. На початку ХVІІІ століття колишнє гетьманське володіння було розділене: господарем однієї з двох частин став О. Загряжський, котрий узяв шлюб з онучкою П. Дорошенка.

1823 року Ярополець перейшов у руки внучки О. Загряжського Н.І. Гончарової, матері Наталії Гончарової – дружини Олександра Пушкіна (Поет прожив у шлюбі лише 6 років).

У родині Олександра та Наталії Пушкіних було четверо дітей: доньки Марія (1832–1919) та Наталія (1836–1913), сини Олександр (1833–1914) та Григорій (1835–1905).

Життєпис Поета добре відомий. Особливу увагу дослідники приділили стосункам Олександра Пушкіна зі своєю дружиною. Можливо, істина все-таки в його поетичних рядках, присвячених красуні Наталії?

* * *
«Нет, я не дорожу мятежным наслажденьем,
Восторгом чувственным, безумством, иступленьем,
Стенаньем, криками вакханки молодой,
Когда, виясь в моих обьятиях змией,
Порывом пылких ласк и язвою лобзаний
Она торопит миг последних содроганий!
О, как милее ты, смиренница моя!
О, как мучительно тобою счастлив я,
Когда, склоняяся на долгие моленья,
Ты предаешься мне нежна без упоенья,
Стыдливо-холодна, восторгу моему
Едва ответствуешь, не внемлешь ничему
И оживаешься потом все боле, боле
И делишь наконец мой пламень поневоле!»
(1831)

«НО НЕЗАВИСИМОЙ ДЕРЖАВОЙ
УКРАЙНЕ БЫТЬ УЖЕ ПОРА»
Роки перебування Поета в Україні можна вважати одними з найплідніших у його творчому житті. Досить назвати такі визначальні твори, як поеми «Кавказ» («Кавказький бранець»), «Бахчисарайський фонтан», «Таврида», «Гавриліада», роман «Євгеній Онєгін».

Київ надихнув Поета на створення поетичного пейзажу в поемі «Полтава»:
«Тиха украинская ночь.
Прозрачно небо. Звезды блещут.
Своей дремоты превозмочь
Не хочет воздух. Чуть трепещут
Сребристых тополей листы.
Луна спокойно с высоты
Над Белой Церковью сияет
И пышных гетманов сады
И старый замок озаряет…»

Зрозуміло, що Поет був сином свого часу і свого суспільного прошарку. Але він, як співець свободи, не міг не бачити постійного прагнення України до незалежності, про що сказав у поемі «Полтава», вклавши в уста гетьмана Івана Мазепи відповідні слова. Не випадково в один і той самий період почата поема «Полтава» (1828) й написані поезії «Декабристам» (1827), «У глибині сибірських руд» та інші, в яких відображено його ставлення до антимонархічного повстання декабристів.

* * *

Поет, який у «жестокий век восславил... свободу и милость к падшим призывал», – наш сучасник.
Віталій АБЛІЦОВ