Микола Гоголь: «Сумно на цьому світі, панове»

До ювілею видатного прозаїка й драматурга ще цілих три роки, але що таке тисяча днів, коли йдеться про феномен світового масштабу, письменника, котрий пророче бачив на тисячоліття вперед?
Скороминуча мить.
До того ж можна впевнено твердити, що, не зважаючи на мільйонні різномовні тиражі книг про Нього, Він залишається досі не охоплений людською думкою, а тим паче створений ним справді фантастичний світ - безмежний Космос зі своїми планетами, супутниками, врешті галактиками...

Отже у нас є можливість лише хоча б трохи відхилити лаштунки Театру Життя, де проминули його дні та творчість й при цьому обов’язково залишмо в спокої озвичаєні сьогодні погляди та оцінки Його, академічні висновки й навіть суд історії. Без цього неможливо побачити Його з висоти нинішнього часу, наблизитися до Нього, не те що зрозуміти Його слово, Його вчинки, Його дивний відхід в Той світ.


ЙОГО ВІЧНА ПРИСУТНІСТЬ З НАМИ

У першому варіанті монументального полотна “З’явлення Христа народові” (1837-57) Олександра Іванова прототипом образу Христа був обраний Микола Гоголь. В середині ХІХ століття автор “”Вечорів на хуторі біля Диканьки”, “Мертвих душ”, “Ревізора” бачився його російськими сучасниками як Месія – духовний рятівник північної імперії.
Якщо не згадувати юнацької епігонської поеми “Ганц Кюхельгартен” (опублікованої, до речі, під псевдонімом “В.Алов”, а потім зібраної у продавців та спаленої), справжнім дебютом Миколи Гоголя були “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1831).
Дебютом блискучим, всіх захоплюючим.
“Сейчас прочел “Вечера близ Диканьки”, - признавався Олександр Пушкін. – Они изумили меня. Вот настоящая веселость, искренняя, непринужденная, без жеманства, без чопорности. А местами какая поэзия, какая чувствительность! Все это так необыкновенно в нашей литературе, что я доселе не образумился. Мне сказывали, что… наборщики помирали со смеху, набирая его книгу. Мольер и Фильдинг, вероятно, были бы рады рассмешить своих наборщиков. Поздравляю с истинно веселою книгою”.
Навіть читача, байдужого до літературознавства чи історії літератури, мимоволі зацікавить: “А хто ж був сучасником Миколи Гоголя? Що писали тоді російські письменники, зокрема, прозаїки? Чим жило російське суспільство, що так захопилося честолюбивим, прибулим до Петербургу юним полтавцем?”
В російській поезії тоді панували насамперед, зрозуміло ж, Олександр Пушкін. Потім – Олександр Грибоєдов, Антон Дельвиг, Дмитро Веневитинов, Олександр Боратинський, Микола Язиков, Федір Тютчев. В прозі – Олександр Бєстужев (друкувався під псевдонімом Марлінський), Фаддей Булгарін, Олександр Вельтман, Михайло Загоскін, Микола Погодін.
Тобто в поезії правила визначав геній О.Пушкіна, а в прозі...Тут важко когось виділити. Тодішні російські романи та повісті дуже часто являли собою малохудожні писання з в’ялим текстом, убогим сюжетом.
Час Івана Тургєнєва, Федора Достоєвського та Льва Толстого настане пізніше.
Законодавців у царині прози того ж таки Фаддєя Булгаріна тоді цікавила, наприклад, історія Дмитра Самозванця, а Осипа Сєнковського “фантастичні мандри Барона Брамбеуса”.
Можна зрозуміти реакцію цих “метрів” на зухвалу появу на літературному видноколі імперії автора книг з потужною метафоричністю, гострими сюжетами, у змісті яких відчувалась присутність духу давньокиївської Русі.
Початок за визначенням самих же росіян доби Миколи Гоголя в російській літературі почався атакою “класиків”.
Микола Погодін - Миколі Гоголю: “Все ваши повести являются настолько непоследовательными, что, несмотря на смачные детали, наглядно проявляющиеся народные традиции, трудно все же уловить смысл этой истории. Желая придать вашему тексту малороссийский дух, вы настолько запутали язык, что просто невозможно что-либо понять из ваших примечаний».
Осип Сєньковський твердив, що твори Миколи Гоголя написані некоректною мовою, в якій відчувається вульгарність і що цей літературний жанр присвячений публіці “с уровнем еще ниже, чем у Павла Кока” (Поль де Кок – французький письменник ХІХ століття, автор так званих романів-фельєтонів – здебільшого малохудожніх творів, написаних на догоду брутальним смакам читачів з низьким рівнем освіти та культури).
Це потім у Миколи Гоголя з’явилися в російському літературному цеху віддані прихильники, а в дебютну пору його підтримав фактично лише Олександр Пушкін.


ТВОРЧЕ ДЕСЯТИЛІТТЯ Й ВІДМОВА ВІД СВІТСЬКОГО ЖИТТЯ

На відміну від сучасних занадто кількісно продуктивних “метрів літератури” Микола Гоголь є автором лише кількох книг повістей та драматургійних творів: “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1831-2), “Арабески” та “Миргород” (1835), “Ревізор” (1836), “Мертві душі” (1842).
З Ніжинського ліцею вищих наук, заснованого Олександром Безбородьком, юний Микола Гоголь вийшов із нестримним бажанням писати. Наслідком того юнацького запалу стала поема “Ганс Кюхельгартен”, яку розчарований автор власноручно знищив (цікаво, що у попіл перетворив Микола Гоголь й свій останній літературний твір – другий том “Мертвих душ”).
До Миколи Гоголя той псевдонімецький герой нічого не мав і не міг мати.
Вони з протилежних духовних полюсів.
Але подивимось на події з іншого боку.
Микола Гоголь відкрив росіянам Україну, яка бачилась ними всього-навсього як одна з численних провінції імперії. Власне, провінцією Україна стала лише півстоліття тому, відколи з 1782 року гетьманська автономія була замінена на губерніальний адміністративний устрій. І Микола Гоголь був не виходцем з України, а всього лише російським підданим з Полтавської губернії, заснованої 1802 року.
Після створення у “Вечорах” художнього образу своєї батьківщини України Микола Гоголь пише “Арабески” (зокрема повісті: “Портрет”, “Невський проспект”, “Записки божевільного”).
Це вже світ, у який потрапляє Микола Гоголь, відірвавшись від рідного краю, ставши “маленькою людиною” та втягнувшись у конфлікт з суспільним ладом Російської імперії.
Побачивши цей світ зсередини, Микола Гоголь пише комедію “Ревізор” – сатиру на застосування 45 томів російських законів у реальному житті.
До речі, нині 170-річчя “Ревізору”. П”єса актуальна в незалежній Україні, де діють нинішні городничі, добчинські-бобчинські й інші здирники та неуки.
Микола Гоголь відкрив незнищенний механізм діяльності чиновництва в умовах тоталітарного режиму.
Реакція російської влади була блискавичною.
Письменник, як і після поразки з поемою “Ганс Кюхельгартен”, знову втікає за кордон. Знову він заспокоювався в Німеччині. Але тепер він продовжив свої мандри, вирушивши до Швейцарії, потім – Франції із заїздом до Парижу. Нарешті – до Риму, лише в якому пізніше знаходитиме душевний спокій й забуття. Адже попереду були “Мертві душі” – апокаліптичний образ імперії, населеної мертвими (очевидно синонім – байдужими до своєї долі) громадянами.
Після “Мертвих душ” наступила духовна криза письменника, обумовлена усвідомленням побаченого в столиці та провінційних закутках імперії, яка ще довго впливатиме на світ, гальмуючи його цивілізаційний розвиток.
“Мертві душі” (1841) своєю другою частиною роздратували російську письменницьку публіку. 1847 року “Вибрані місця із листування з друзями” викликали ідеологічну дуель “Гоголь-Бєлінський”, після якої їхні шляхи розійшлися назавжди.
Письменник, шукаючи якогось виходу, знаходить його в пропаганді ідей самовдосконалення на релігійній основі. Суспільство його відтепер не цікавить. Він залишається сам на сам зі світом.
Десятиліття активного творчого життя Гоголя-письменника завершилось. Далі жив Гоголь-філософ.
Як письменник, він зазнав поразки і зрозумів, що Слово не змінить природи євразійської імперії. І тут йому союзником замість Віссаріона Бєлінського стає Петро Чаадаєв, котрий опублікував у Москві свої “Філософські листи”, що викликали у суспільстві гучний розголос і на що царська влада відповіла жорстокими репресіями.
Вбитий на дуелі Олександр Пушкін, потім Михайло Лєрмонтов. 1849 року Російська імперія взяла участь у придушенні європейського руху “Весни народів”.
Тло цих та інших не менш трагічних подій, мов сіті павука, міцно тримало душу й серце Миколи Гоголя, диктувало йому розвиток його подальшого життя: сім років він живе у Петербурзі (1828-1836), тринадцять (з перервами) – за кордоном (найбільше в Італії), 1849 поселяється в Москві, де й помирає 1852 року.
Зневіра у силу мистецтва в кінці життя народжує Гоголя-проповідника, дидактика, котрий повнісю зайнятий особистим самоудосконаленням, духовним оновленням.
І знову поразка!
Зі словами: “Надобно ж умирать, а я уже готов, и умру...”, “Как сладко умирать...” Микола Гоголь переступає кордон між життям та смертю.


“ВЕЧОРИ НА ХУТОРІ БІЛЯ ДИКАНЬКИ” ПОРЯД З “СОБОРОМ ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ”

Кожна доба віддзеркалюється в найрізноманітніших виявах.
1831 року, коли в холодному Санкт-Петербурзі побачила світ перша частина повісті Миколи Гоголя “Вечори на хуторі біля Диканьки” й її автор познайомився з Олександром Пушкіним, в Парижі були опубліковані романи Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”, Стендаля “Червоне й чорне”, Оноре де Бальзака “Шагренева шкіра” та “Невидимий шедевр”. Скульптор Ежен Делакруа завершив портрет скрипаля-віртуоза Ніколо Паганіні. В Німеччині філософ Фрідрих Шеллінг вперше почав читати курс лекцій “Філософія відвертя”.В Італії створилося товариство “Молода Італія”.
Відкрився перший у Європі Музей воскових фігур мадам Марі Тюссо. В німецькому Веймарі Йоганн Вольфганг Гете опублікував другу частину “Фауста”.
Візьмемо паузу й замислимося.
Хіба немає схожості між масками-героями повістей Миколи Гоголя, його майбутніми городничими та хлєстаковими й восковими портретами мадам Тюссо? А сам Микола Гоголь хіба не нагадує нам невтомного шукача істини гетевського Йоганна Фауста, котрий запросто дискутує з Мефістофелем – хай і далеким та все ж родичем полтавських сил зла, втілених в образи народної фантазії?
Очевидно, тому Микола Гоголь так швидко завоював спочатку російського, а потім європейського і світового читачів, що розмовляв з ними зрозумілою мовою образів, створених людством протягом історії цивілізації.
Ось чому так легко він став близьким та зрозумілим лауреату Нобелівської премії колумбійському письменнику Габріелю Гарсіа Маркесу й надихнув розвиток цілої латиноамерканської школи прози.
В майбутній Енциклопедії Миколи Гоголя обов”язковою статтею стане дослідження французьких перекладів творів видатного полтавця. А започаткував їх Луї Віардо (з кола друзів Івана Тургєнєва) за життя письменника 1845 року. Сучасник Л. Віардо критик і письменник Шарль Сент-Бьов, прочитавши “Тарасу Бульбу”, назвав цю повість М.Гоголя “Іліадою запорожців”.
Зауважимо, що всі понад тридцяти перекладів творів М.Гоголя були чудово ілюстровані відомими художниками, зокрема, й сином Василя Кричевського – Миколою, котрий жив у Франції.


“АЛЕ НЕ БАЧИМО ЛЮДИНИ...БРЮЛЛОВ РАПТОМ ВІДКРИВ НАМ ОЧІ”

Так-так, йдеться про того Карла Брюллова, котрий намалював портрет поета Василя Жуковського, призначеного для викупу з неволі Тараса Шевченка.
Здається, аналізуючи інший твір К.Брюллова, а саме “Останній день Помпеї” (1833), Микола Гоголь знайшов зрозумілі йому слова, що наближали його до Істини: через роздуми про Бога він єднався зі всім світом, з Космосом та Вічністю.
Письменник-філософ передчував майбутнє Європи, спостерігаючи революційні події 1848 року: “Тут і... червоний, і всякий, і всі один одного готові зжерти, і все має такі руйнівні, такі знищуючі начала, що вже навіть тремтить у Європі всяка мисляча голова і запитує спроквола, де наша цивілізація? І стала європейська цивілізація привид...”
Зовсім невипадковим було звернення Миколи Гоголя до твору Карла Брюллова. Картина “Останній день Помпеї” з ряду відомих полотен, котрі відображають великі катастрофи - мистецькі символи-застереження людству.
М. Гоголь згадує інші монументальні твори подібного змісту, насамперед, картини англійського художника Джона Мартіна: “Руйнування Ніневії”,
“Видіння Валтасара”, “Руйнування Трої”, “Загибель Геркуланума та Помпеї”, якого Генріх Гейне порівнював з видатним европейським композитором Гектором Берліозом.
Невипадкова була зустріч Миколи Гоголя з полотном К.Брюллова. В нім письменник побачив глибину трагедії звичайної людини, непомітної для “господарів життя” у масі натовпу, як бачуть вони народ.
“Сумно на цьому світі, панове”.
Чого більше у цих словах Генія?
Усвідомлення власної трагедії чи співчуття нам?

Віталій Абліцов