«...Пульсують галактики... пульсує крихітне серце солов’я...»

 
До десятиріччя (1997 – 2007) Міжнародної україно- німецької літературної премії імені Олеся Гончара – Deutsch- Ukrainicsher Literatur–Foerderpreis Oles Hontshar

 Доля: «якщо тільки залишуся живим...»

Чотири роки минулої світової війни змінили не лише Європу – цілий світ.

А що вже говорити про її учасників – нащадків прототипів літературних героїв романів письменників «утраченого покоління» Р. Олдінгтона, Є. Хемінгуея, Е.М. Ремарка, В. Фолкнера, Дж. Дос Пассоса, Ф. Фіцджеральда, О. Крістенсена? Вони повернулися з фронтових окопів зовсім іншими людьми, адже збагатилися не творчим життєвим досвідом, а трагічним – руйнівним. Вони прийшли в мирне життя переважно розчарованими, із втраченими ідеалами, відчужені від суспільства.

Усе сказане стосується людей світу, від якого ми, того не бажаючи, були відділені ідеологічною «залізною завісою».

А який камінний хрест довелося нести людям війни зі сходу – переможцям безкомпромісного двобою з нацизмом?

Олесь Гончар – один із тих східняків, хто був утягнутий у вир війни й бережений Богом повернутий на батьківщину, де його чекала й щаслива, й драматична доля...

Ми бачимо його змужнілого в солдатській гімнастерці в центрі Харкова поблизу університету з польовою сумкою, повною побіжних фронтових записів, чужоземних географічних карт та чернеток поезій. Саме тут, біля нового університетського корпусу, вдячні харків’яни спорудили вражаючий монумент університетським студбатівцям, які, востаннє оглядаючись на свою альма-матер, вирушають назустріч невідомому майбутньому.

Олесь Гончар (тоді ще Олександр Гончар) – один із тих, кому поталанило витримати жорстокі випробування й повернутися у свою молодість, щоб почати життя заново і стати визначним письменником, відомим громадським діячем, інтелектуальним символом нової України, якої ще сьогодні немає, але яка обов’язково постане завтра.

Тоді, у 45-му, він прагнув одного – надолужити втрачене, наздогнати час, адже перед війною вже мав досить успішні спроби писати прозу, брав уроки у класиків української літератури, насамперед у Михайла Коцюбинського та Василя Стефаника (літературознавчі дослідження про стилістику прози першого та психологічні новели другого), зробив несміливі кроки до омріяного кола тодішніх метрів літератури (наприклад, побував на творчому семінарі у Києві, куди був направлений разом з поетом Олексою Веретенченком і де познайомився з тодішніми визнаними майстрами прози Аркадієм Любченком та Петром Панчем).

А час можна наздогнати, лише вгамовуючи спрагу знань.

Адже йому вже 27!

На відміну від героїв Р. Олдінгтона, Е. Хемінгуея та Е.М. Ремарка він не мав можливості піддаватися песимізму та розчаруванням. І, звичайно, досить відчутна відстань між його Юрієм Брянським та іншими дійовими особами трилогії «Прапороносці» й Ентоні Кларендоном – головним героєм роману Р. Олдінгтона «Всі люди – вороги». Відстань, бо Олесь Гончар жив у країні, що належала до світу колективного оптимізму, де кожен бачився владою лише як дрібний гвинтик гігантського державного механізму, покликаного, як вважали його керманичі, «не пояснити, а докорінно змінити світ».

Колишній студент, а потім фронтовик, у мирний час одержав єдину можливість – власноручно кувати своє щастя.

Насамперед треба було вирішити: де жити й у якому вузі продовжити навчання?

У Харкові, з яким так багато пов’язано й де все забрала у нього війна?

Ні!

Він повинен покинути це місто.

Бо це вже не його Харків.

Йому тяжко було ходити знайомими до болю вулицями, згадувати друзів, університетських викладачів і знати, що він тепер сам у цьому світі. Особливо йому пік серце один спогад...

Під час полону, коли Олександр Гончар чекав на смерть у концтаборі на Холодній горі, випадково дізнався, що його улюблений професор, харківський інтелектуал Юрій Шевельов опинився в захопленому німцями місті. Блискавкою спалахнула думка «Він мене врятує! Обов’язково! Адже ми так щиро дружили».

Швидко написав записку й, акуратно склавши її, кинув за колючий дріт. Якщо такі листи за естафетою добрих людей доходили до родичів аж у Дніпропетровськ, то тут чоловік живе поряд». Але нічого не сталося.

Адресат мовчав.

Звичайно, він міг і не отримати тої записки. Але хіба міг з цим змиритися юний солдат, який жив однією заповітною мрією – «Вижити! Витримати всі тортури недолі й повернутися додому».

Після війни Олександр Гончар дізнався, що професор залишив Харків назавжди, емігрував.

Коли Україна була проголошена 1991 року незалежною, університетський викладач Олеся Гончара вперше за півстоліття приїхав на батьківщину. Для колишнього студента, а тепер відомого прозаїка та зустріч стала однією з найдраматичніших подій його повоєнного життя. Він так і не знайшов жодної відповіді на запитання, які мучили його ще з тих холодногірських ночей. Так і не порозумілися вони до кінця своїх днів – ті, кого довоєнний Харків поєднав не просто людською дружбою, а й інтелектуальними, мистецькими пошуками.

А можливо, й не можна було знайти ніякого порозуміння?

Адже їх роз’єднували тепер не лише світові океани й материки, тисячі кілометрів від Києва до Нью-Йорка – вони жили нині в різних світах. І стежки їхніх життів назавжди розійшлися ще в ті буремні роки, коли один – генеральський син й тому, безумовно, опонуючий більшовицькій владі, розчарувавшись у європейцях-«визволителях», покинув рідний йому з народження Харків і став, урешті-решт, громадянином США, світового рівня вченим, а другий – один із, як тепер кажуть, пересічних українців, затягнутий у вир боротьби в тому світовому зіткненні тоталітарних антилюдських політичних систем, повернеться живим додому з єдиною думкою – виконати обіцянку, дану однополчанам: «Якщо лишуся живим, розповім про вас».

Та зустріч із молодістю й не могла бути щасливою, бо не дано людині покрутити колесо часу назад, повернути минуле – воно зникає назавжди й безповоротно, дуже часто залишаючи в душі щемливий терновий слід, який ми несемо з собою у безвість.

Олександр Гончар (мати письменника померла рано і його виховувала бабуся. До речі, справжнє прізвище його – Біліченко (це по батькові), але брат матері, тобто дядько, коли прийшов час дитині вчитися, у школі записав його на прізвище свого роду, отже, матері) вирішив їхати до своєї сестри у Дніпропетровськ. Тут, у місті на Дніпрових схилах, він поновився в університеті, потім навчався в аспірантурі.

Тепер він писав, зрозуміло, не так, як до війни. Адже бачив життя з висоти фронтового досвіду.

Перший твір – оповідання «Модри Камень», викликав блискавки й громи, які пізніше постійно супроводжували його творче життя. Київський журнал «Вітчизна» надрукував згадане оповідання з підписом автора «Олесь Гончар». Олесем назвав хлопця його шкільний вчитель, котрому письменник завдячував своїм глибоким знанням рідної мови. З успіхом вітали молодого талановитого автора Юрій Яновський та Петро Панч.