Юліан Шпол: вийти з тіні

Юліан Шпол (псевдонім Михайла Ялового) у мистецькому житті 20-х років – постать помітна і впливова: він перший президент ВАПЛІТЕ, головний редактор Державного видавництва України, найближчий друг і однодумець центральної фігури літературного процесу М. Хвильового (нещодавно у видавництві “Смолоскип” вийшли “Вибрані твори”
Ю. Шпола).
Визначний письменник у часи переоцінки та повернення мистецької спадщини “розстріляного відродження” – постать епізодична, згадувана переважно у зв‘язку зі своєю посадою і передсмертною запискою
М. Хвильового, який розпізнав в арешті Юліана Шпола початок радянського терору, а усвідомлення такої суті політики партії стало для нього несумісне з життям. Не випадково “Вступна новела” Миколи Хвильового, що відкриває його твори, завершується словами: “Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я – вірю!”.

“...В світі є одна лиш істина незаперечлива, це – жити!”
Юліан Шпол.
Народився майбутній письменник 5 червня 1895 року в селі Дар-Надежда Костянтинівського повіту на Полтавщині (тепер Харківська область) в сім’ї волосного писаря. Середню освіту здобув у Миргородській гімназії, а 1916 року вступає на медичний факультет Київського університету Св. Володимира. Проте політичну діяльність юнак визнає цікавішою за Гіппократову науку: він стає членом партії соціалістів-революціонерів. На той час ця партія мала міцні позиції, досить сказати, що з нею співпрацював і майбутній голова Центральної Ради Михайло Грушевський. У програмі УПСР поєднувались національні інтереси з ідеями ліберального народництва. У той час партія висувала ідею національно-територіальної автономії України, а своєю кінцевою метою ставила завдання побудови Української незалежної держави. Орієнтувалась партія на селянство та солдатські маси. Гасло “Землю – селянам!” більшовики “запозичили” саме в есерів.
Після Лютневої революції Михайло Яловий вирушає до рідних країв, щоб утілити там нові перетворення: він очолює ревком Костянтинограда. Через деякий час з лав партії есерів виокремилась група “боротьбистів”, яка утворила свою політичну організацію. Назву партія отримала від газети “Боротьба”, що її редагував Василь Еллан-Блакитний. Михайло Яловий стає її активним діячем. Серед його однопартійців, крім В. Еллана-Блакитного, були Г. Михайличенко, В. Чумак, О. Довженко, П. Любченко, О. Шумський, М. Полоз. Боротьбисти ставили за мету сприяти розгортанню соціалістичної революції в Україні, виступали за організацію підпільної боротьби та підготовку збройного повстання проти гетьмана
П. Скоропадського. Виступаючи за створення рад депутатів та встановлення радянської влади (не йдеться про вступ до Радянського Союзу, якого тоді ще не існувало), партія виступає проти російсько-більшовицької експансії і не визнає Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Боротьбисти були впливовою і досить численною партією, яка налічувала понад 15 тисяч осіб. У складі делегації боротьбистів М. Яловий їздив налагоджувати контакти з лівими політичними силами Західної України, що свідчить про те, що соборність земель була важливим пріоритетом партійної політики. Згодом боротьбисти здійснюють спробу ввійти до Комінтерну як окрема партія. Це суперечить політиці більшовиків, і під зовнішнім тиском партія самоліквідується. М. Яловий, як і його однопартійці, вступає до лав КП(б)У. Більшість із них отримують відповідальні посади; М. Яловий якийсь час був представником українського уряду в Москві.
У лавах боротьбистів М. Яловий розпочав і свою літературну діяльність. Він активно працював над шпальтами газети “Боротьба”, а згодом обіймає посаду редактора часопису “Селянська біднота”: у цих виданнях з’являються перші агітаційні твори письменника. У 1921 році поет пристає до футуристів. Михайль Семенко відгукнувся про це так: “З’являється блискучий деструктивний талант Юліан Шпол”. Від цієї співпраці народилася збірка “В?рхи”, проте вона, хоч (чи точніше “бо”) втілила собою найхарактерніші прикмети футуристичної поезії, непроминальним явищем не стала. Збірка – єдина в доробку автора; він відходить від поетичної творчості, зосередившись на прозі, публіцистиці та культурно-мистецькій діяльності.
Талант організатора та успішного адміністратора Юліан Шпол вклав у роботу Державного видавництва України та створеної М. Хвильовим Вільної Академії Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ), першим президентом якої його обрано. Ідеї та погляди однодумців – Ю. Шпола, М. Хвильового,
Ю. Яновського, А. Любченка, О. Досвітнього – можна коротко сформулювати так: відстоювання самобутності українського мистецтва, заперечення його колоніального, а значить, меншовартісного стану, боротьба з масовізмом у літературі, вимогливість щодо якості тексту тощо. Ю. Шпол, як президент організації, активно відстоював її позиції: він виступає у пресі зі статтями “На правдивому шляху”, “Санкт-Петербурзьке холуйство”, “Теоретична плутанина ліквідаторів”. Він обстоює необхідність письменнику мати “літературний капітал”, виступає проти низької якості літпродукції членів “Плугу” та “Гарту”, заперечує обмеження письменника просвітницькою чи агітаційною тематикою, тобто стверджує свобідну творчу волю. Непроминальною в контексті дискусії 1925 року є стаття “Санкт-Петербурзьке холуйство”, адже її темою, на відміну від решти публіцистики на мистецьку тематику, є політика, не прихована жодною алегорією. Підставою для статті стала передовиця журналу “Жизнь искусства” “Самоопределение или шовинизм”, де українська мистецька політика оголошувалася шовіністичною. Доказом того автор передовиці вважав той факт, що в Харкові не існувало російського театру (як змінюються часи) і що керівні кола наполягали на відкритті Одеського оперного театру українською оперою. Юліан Шпол відгукнувся на обурливу статтю гідно, різко та іронічно. Закидаючи авторові передовиці традиційну для метрополії зверхність, він легко та оригінально виявляє шовінізм та “санкт-петербурзький зоологізм”, дорікаючи радянській владі, що “закостенілі троглодити російського великодержавництва матимуть для своїх “задушевних излияний” відтулину в органах радянської преси”. Це було не менш сміливо, ніж кинути гасло “Геть від Москви!” (М. Хвильовий).
Політична діяльність М. Ялового не могла залишитися непоміченою Комуністичною партією й органами внутрішніх справ. Вона була помічена і поцінована на 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Його звинуватили на той час, зрештою, стандартно: шпигунство на користь Польщі, підготовка замаху на Постишева. М. Яловий винним себе не визнав, варто зазначити, що так чинили не так уже й багато хто. Останній день на волі він провів із друзями: з М. Йогансеном, В. Вражливим і Ю. Смоличем ходили на прогулянку, пили каву з тістечками (каву з тістечками М. Яловий дуже любив і міг вживати їх по десять разів на день), говорили про літературу, більярд, полювання, потім В. Вражливого та Г. Епіка він запросив на преферанс, але замість бути партерами у грі вони стали “понятыми” на арешті. Останній день життя він провів у Соловецькому таборі майже в тому ж колі, щоправда, значно розширеному.
1933 року у прощальній записці М. Хвильовий написав: “Арешт Ялового – це розстріл цілої Генерації... За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий”. Слова записки він потвердив пострілом у скроню. Через чотири роки в урочищі Сандормох розстріляли Михайла Ялового, а з ним когорту української інтелігенції.
Найвидатніший художній твір Ю. Шпола – роман “Золоті лисенята”, який є самобутньою сторінкою української романістики. Темою його є історія невідомої політичної організації, її діяльність, ідеї та еволюція. Організація показана в іронічному ключі: її учасники плутано уявляють засади власної діяльності, тому змушені час від часу розігрувати самі з собою диспути, щоб з’ясувати свою позицію принаймні самому. Конспірація досягає такого розмаху, що революціонери не знають навіть своїх колег, що призводить до низки непорозумінь. Крім того, вся її діяльність так, зрештою, і не має жодного наслідку. Але осердям тексту є все-таки не політика, а особисті переживання героїв. Романтичний сюжет з виразним детективним началом тримає читача в напруженні від першого до останнього розділу. В авантюрний сюжет майстерно вплетено лінію написання самого роману: в такий спосіб автор акцентує увагу читача на фаховій майстерності письменника, літературній традиції (а на сторінках небезпідставно виринають імена Овідія, Сервантеса, Гейне, Франса, І. Котляревського
І. Нечуя-Левицького). Тобто естетична проблематика стає окремою лінією авторових шукань у романі. Загалом, його стиль розгортається як боротьба орнаментального романтичного письма з реалістичним. Важливим стилістичним завданням письма є розвінчування літературних штампів. Тому книжка буде цікава всім, хто цінує в тексті не лише інформацію, а й отримане естетичне задоволення.
Відповідаючи на запитання “Універсального журналу”, Юліан Шпол написав, що творчість для нього це постійне змагання, боротьба зі словом, з матеріалом: “...озброївшись цигаркою, пером, папером і атраментом, вирушаю в похід на полювання за словом, цим хижим звіром, що його ми мусимо впіймати й приручити, кидаюся в огонь і воду словесної стихії, щоб, перепливши її, покласти хоч одно зерно досвіду до скарбниці людського мозку й рук”. Мабуть, тому роман “Золоті лисенята” читається легко і захопливо: пересвідчитись у цьому відтепер може кожен.

Сніжана Жигун