“У Москві будемо НА Різдво”

    З прочитаного про  початок ХХ століття: російська лютнева революція, петроградський  більшовицький жовтневий заколот, українська національна революція, громадянська війна, складається враження, що цими подіями були охоплені мільйони людей, величезні території. Разом з тим, згідно з архівними даними так згероїзована й белетризована Біла гвардія навіть у найкращі свої періоди ледь досягала 150 тисяч багнетів (зауважимо, що війська А.Денікіна контролювали територію з населенням у 42 мільйони чоловік. Загальновідомо, що білогвардійські полки формувалися часто насамперед з офіцерів, яких в Російській імперії налічувалось у період війни понад 400 тисяч). За Київ часто воювали по 5-10 тисяч бійців з обох боків...

   Та все ж це історична правда, що в 1917-20 роках на євразійському просторі відбувалися грандіозні події, наслідок яких відчувається й у сучасному світі. От тільки поставити їх належить, зокрема, в контекст тодішньої геополітичної ситуації, що визначалася конфліктом між державами Антанти (Франція, Великобританія, Росія) та Четвірного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія), виходом у євразійську політику США з новими доктринами, зокрема, утвердженням права націй на самовизначення тощо і внаслідок цього зініційованої боротьби народів Російської імперії: Польщі, Фінляндії, України, країн Кавказу та Середньої Азії за незалежність, експортування більшовицької ідеї “світової революції” (спровоковані червоною Москвою революції  в Німеччині, Угорщині, Словаччині і так далі).

    Виокремлений розгляд подій громадянської війни продовжує народжувати міфи та коньюнктурні романтично-патріотичні легенди, наприклад, про те, що ніби-то “честь перемоги над денікінською армією восени 1919 року належить головним чином махновцям” (“Сто великих українців”. Москва, “Віче”. Київ, “Орфей”, 2001, “Сто знаменитих людей України”. Харків, “Фоліо”. 2004). А окремі дослідники вітчизняної історії (зокрема, харківський філософ І.Россоха) йдуть далі, конкретно пропонуючи українській владі День Соборності України святкувати не 22 січня 1919 року, коли відбулося проголошення акту возз”єднання УНР та ЗУНР в єдину соборну Україну, а 27 вересня. Саме у цей день 1919 року в районі села Перегонівка поблизу Умані об”єднана українська армія (військо УНР, Українська Галицька армія, повстанці Н.Махна) одержала перемогу за словами І.Росохи ”над армією Денікіна”(!?). Емоційний харківський філософ так захоплений своїм “відкриттям”, що твердить: “Іншими словами, не було б Уманського прориву, не було б Радянського Союзу та світового комунізму... не було б і ніякої незалежної України”.

ФРОНТОВИЙ ЛИСТ В КОКТЕБЕЛЬ

    “Ось я й в полку, але не в тому, про який гадав. Наш полк розгорнувся в кілька полків – я перейшов у 3-ій Офіцерський генерала Маркова... Так і пишіть мені – Добровольча Армія, 3-ій Офіцерський генерала Маркова полк – Полкова кулеметна команда – підпоручику Ефрону.

    Ми рухаємось на Москву. Мене зустріли в полку так радо, що я відразу відчув себе добре... Старим офіцерам дають вістових та верхових коней, що дуже полегшує життя тут... У Москві будемо на Різдво”.

    5 жовтня 1919 року, у той день, яким Сергій Ефрон датував свого листа, 3-ій Марковський полк вивантажився на станції Становий Колодязь, що  в 20 верстах від Орла, й відразу ж відправився на фронт. Орел був захоплений ще 1 жовтня, але тепер у обхід білогвардійців націлилися червоні латиські стрільці. Марківців і кинули їм назустріч. У кровопролитних боях в районі Кром марківці втратили третину особового складу й врешті-решт були відведені в резерв до Курська. Повернувшись через декілька днів в окопи, марківці просунулись вперед й підійшли до містечка Щигри, але і їм довелося відступати від Москви. Різдво С.Ефрон разом з однополчанами зустрічав аж на Кубані в станиці Кущевській. Потім був Новоросійськ, евакувація в Крим й еміграція...

   В цьому приватному листі Сергія Ефрона (чоловіка російської поетеси Марини Цвєтаєвої, яка талановито оспівала патріотизм білогвардійців, їхню відданість Росії) до поета Максиміліана Кірієнко-Волошина, мов у краплині води, сконцентрований весь зміст тодішніх подій.

   Й справді, звідки раптом взялися на більшовицько-денікінському фронті латиські стрільці та інші полки й дивізії? Адже більшовицька Москва досі відкрито лежала перед денікінцями мов на долоні і для майбутнього параду переможців на Красній площі для Головнокомандуючого Добровольчої армії генерала Антона Денікіна вже спішно готували білого красеня-коня.

АНТАНТА ПРАГЛА ЗБЕРЕГТИ РОСІЙСЬКУ ІМПЕРІЮ

    В романі Михайла Шолохова “Тихий Дон” є сторінки, які за давньою радянською підцензурною традицією випадають з поля уваги читачів. У всякому разі літературна критика раніше ніколи не акцентувала на них. Та ось в розпал багаторічних суперечок про авторство “Тихого Дону” з”явилося фундаментальне дослідженя І. Мєдвєдєвої-Томашевської “Стремя Тихого Дона” (Париж, 1974). У ньому в розділі “Історичні події та герої роману” йдеться про одну з провідних тем твору, висловлену словами давньої козацької пісні про тихий Дон:

        ... Но и горд наш Дон, наш батюшка,

        Басурманину он не кланялся,

        У Москвы, как жить, не спрашивался…

    Ідея самостійності Області Війська Донського непорушним каменем лягла на дорозі Білої гвардії з самого початку її виникнення. Ні монархічні, ні ліберальні, ні соціалістичні ідеї не цікавили дончаків, які були захоплені п”янкою ідеєю незалежності. Герой “Тихого Дону” сотник Юхим Ізварин був затятим козаком-автономістом: “Земля ця – наша, кров”ю наших предків полита, кістками їхніми засіяна, а ми, підкорені Росією, захищали чотириста років її інтереси й не дбали про себе. У нас є виходи до моря. У нас буде сильна й боєздатна армія, і не лише Україна, але й Росія не посміють зазіхнути на нашу незалежність!”

   До речі, ідеологи донської самостійності жили не лише мілітарними проблемами. Наприклад, в розпал громадянської війни розроблялися проекти Волго-Донського та Донецько-Дніпровського каналів.

   У другій половині “Тихого Дону” його автор відмовився від розвитку цієї лінії роману, проте в реальності все було не так просто.

   7 серпня 1918 року Українська Держава гетьмана П.Скоропадського та Всевелике Військо Донське (отаман генерал П.Краснов) підписали попередню угоду, якою визнавали “взаємну свою незалежність та суверенітет”. Таємною угодою Україна передавала Дону озброєння для формування трьох армійських корпусів. Щоправда, союзники кожний по-свойому бачили майбутнє: генерал П.Краснов прагнув федерації під іменем Доно-Кавказький Союз, а гетьман П.Скоропадський пропонував створити союз Дону, Кубані, України, Грузії, Криму...

   Ситуація на фронтах громадянської війни постійно змінювалась, союзи (на папері) виникали й розпадалися. Стабільним був лише іноземний вплив на постреволюційні події в колишній Російській імперії. Як відомо, Україна потрапили в зону інтересів Франції, а Дон, Кубань, Кавказ – у зону інтересів Великобританії.

   Командувач ВСЮР (Вооруженные силы Юга России) генерал Антон Денікін, засліплений фанатичною ідеєю будь-якою ціною відновлення “єдиної і неподільної Великої Росії”, не був здатним ні об”єднати прихильників білого руху, ні дипломатичним шляхом створити навколо нього сприятливу атмосферу, використовуючи Антанту.