“А решта все – література” Диптих про двох добре відомих поза Україною й просто відомих у ній Поетів

 І. ОТЖЕ, ВАСИЛЬ ГОЛОБОРОДЬКО ТА ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ

   Що б не твердили здебільшого ялові представники (а також їхні знервовані опоненти) різних псевдомистецьких “-ізмів”, проте аксіомою був і залишається висновок: письменник -  насамперед той, хто має читацьку аудиторію, а не гурток зарозумілих снобів, улюблене заняття яких -  перманентне знетронювання чергового “неугодного соцреаліста”, здебільшого здійснюване під диригуванням заїжджого “професора” (того ж таки діаспорного Г.Грабовича – ватажка навколо”Критика”нської гопкомпанії, що звила своє гніздо на київському Подолі).

   Приклад?

   Будь ласка!

   Письменники Василь Голобородько з луганського  Андріанополя і  Юрій Андрухович з Івано-Франківська - дві півкулі планети, ім”я якій Талант. Обидва нині не живуть на батьківщині (малій і великій): перший переселився до Луганська, другий – взагалі до Берліна. Обидва демонстративно аполітичні (це не значить, що вони байдужі до вітчизняного суспільного життя, але у них реакція на нього мистецька, а не мітингова). Разом з тим обидва письменники (творчість яких добре відома не лише в Європі, але й за океаном) - своєрідні символи української рівноваги (політичної, державної, інтелектуальної...).    

   Аргументи?

   Як би політичні провінційні аутсайдери не репетували про розкол між українськими регіонами, в реальності це просто неможливо (наша держава моноетнічна, лише в Криму внаслідок радянської міграційної політики є певна тимчасова перевага російського етносу; проблема мови – надумана: всі знають українську й російську, але говорять тою, якою говорять і так далі й тому подібне). Жабомишодралівка в Україні – річ зрозуміла: репетувати на політичних перехрестях легше, аніж плуга перти (як говорив Іван Франко). Щоб вирішувати, зокрема,  економічні проблеми, треба їх знати, бути фахівцем. Проте ні для кого не секрет, що більшість нинішніх претендентів на “провідників нації” – балакучі дилетанти та демагоги...

  І галичани, й донбасівці, й придніпровці, й слобожанці чудово розуміють, що шлях у заможне стабільне майбутнє лежить через державну злагоду й порозуміння. Донецький інтелектуал зачитується поезією львів”янина Богдана-Ігоря Антонича та прозою покутянина Василя Стефаника, як західноукраїнець із захопленням читає оповідання, новели та повісті харків”янина Микола Хвильового, катеринославця Валер”яна Підмогильного чи киянина Григорія Косинки. Бо то справжня література, а не імітація.

   Не говоримо вже про письменника-філософа Івана Дзюбу, кожний публічний виступ якого стає святом для кожного українського інтелектуала, незалежно від того, де  він живе: в Донецьку, Чернівцях Луцьку, Полтаві, Одесі чи Бердянську.

  Отже, Василь Голобородько та Юрій Андрухович.

  Перший з них (народився 17 квітня 1945 року на Луганщині в селі з грецькою назвою Андріанополь), одержав міжнародне визнання у 25 років, коли за океаном  побачила світ його дебютна збірка віршів “Летюче віконце”. Гідної оцінки своєї творчості на батьківщині одержав лише у п”ятдесятирічному віці,  коли Національний комітет з Шевченківських премій пошанував його своєю відзнакою. Твори В.Голобородька перекладені на англійську, французьку, португальську, іспанську, польську, сербську, російську та інші мови.

  Другий – Юрій Андрухович (народився 13 березня 1960 року в Івано-Франківську), досі офіційно по-справжньому не визнаний лідер сучасної вітчизняної літератури (Шевченківської премії не має. Чому? Про це - нижче), але, здається, тим не переймається, бо його сьогоднішня читацька аудиторія – не лише Західна й Східна Європи, але й заокеанська (важко сказати,  на яку мову його твори не перекладені). Що ж до мистецьких відзнак, то Ю.Андрухович – лауреат, зокрема, європейської премії імені Гердера (2000). А нещодавно на Лейпцизькій книжковій виставці письменник змусив вишукану публіку місцевої філармонії стоячи плескати 10 хвилин, підтримуючи його  критичний виступ щодо нечіткої позиції провідників європейських інституцій по відношенню до інтеграції пострадянських країн до Євросоюзу. Тут же в Лейпцігу Юрій Андрухович удостоївся премії Європейського порозуміння.

  Вони абсолютно різні за долею.

  Перший у юному віці зазнав тоталітарного переслідування з перманентним виключенням з усіх можливих вищих навчальних закладів (але впертий: все ж у солідному віці став магістром й продовжує рухатися до наукових вершин).

Пройшов радянську солдатчину, зрозуміло ж, не в елітних військах, а в “стройбаті” на Далекому Сході, безробіття й безгрошів”я... Але ніхто не зумів (бо неспроможний! Навіть, якщо за ним потужний апарат комуністичного насильства) забрати  у Василя Голобородька пристрасть до творчості.

   Бо це його життя.

   Другий, можна сказати, мазунчик долі: вуз, кондидатська дисертація, вихід на європейські виднокола і всезагальна підтримка провідників світового літературного українства. Досить назвати професора Колумбійського університету Юрія Шевельова, котрий вчасно визначив непересічний рівень таланту Юрія Андруховича. Проти авторитету Метра ніхто заперечити не сміє, тим більше, що його слова – істина.

  Але вони (Поети) -  й віддзеркалення один одного.

  Бо координати їхніх  інтелектуальних пошуків спільні: Україна- Європа-світ.

   Хоча Василь Голобородько як митець формувався під впливом  усної народної творчості, її незамулених й не отруєних чужими ідеологіями джерел (колись Іван Дзюба назвав поетичний світ Василя Голобородька “дивосвітом рідної хати”). Духовне царство Поета – чарівне середовище, де все детерміноване (причинно зумовлене: і природа, й суспільство, й людське мислення). Василь Голобородько – автор глибоких досліджень феномену української казки  (“Соловейку, сватку, сватку...),  його поезія – прагнення відкрити справжню сутність світу, людського  життя...