Премія Нобеля — виноград, якого так хотілося лисиці

Секрети «українського списку» лауреатів найпрестижнішої нагороди у світі

 
Власне, говорити про претензії на найпрестижнішу (і головне — найавторитетнішу!) світову відзнаку значною мірою означає вести мову про наше прагнення якомога інтенсивніше інтегруватися до світового культурного простору. І насамперед — не лише декларувати це природне бажання, а по-справжньому діяти, щоб його реалізувати. Тим більше що в розвитку подій, пов’язаних iз виникненням та утвердженням української нобелістики, відображаються актуальні проблеми нинішнього стану вітчизняної еліти, її стосунків з суспільством, державною владою, міжнародною спільнотою.

А логіка — річ сувора: немає лідера нації, немає духовної столиці держави й врешті-решт немає народу.

Така наша парадоксальна реальність — наслідок дисгармонії перших десятиліть державного будівництва, що центр української нобелістики сформувався не в столиці, а в області — Тернополі. Хоча з іншого боку це природно, адже Тернопіль разом з Івано-Франківськом, колишнім Станіславом, як центр австрійської культури у XVIII — XIX століттях в Україні, ближчі європейській цивілізації, ніж, скажімо, Слобожанщина чи Придніпров’я з Приазов’ям. Ще одне підтвердження закономірності винятку і в тому, що і в Києві, і в областях тепер видаються дослідження на дану тему (назвемо насамперед енциклопедичний довідник «Лауреати Нобелівської премії. 1901 — 2001», книгу Олександра Левченка «Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна», збірники «Тернопільські Нобелівські читання», ґрунтовні публікації дослідників М. Сулими та М.Довбенка).

Про що це говорить?

Що кількість переростає в якість?

Очевидно.

У всякому разі в цьому переконує та обставина, що більшість авторів-нобілефілів нарешті почали працювати у першу чергу з документами — першоджерелами інформаційного освоєння архіважливої теми, якою є українська нобелістика. Досі в значній частині публікацій яскраво відображалось наше надмірне захоплення спробами й претензіями стати в шеренгу удостоєних всесвітньо відомої премії. Здається, сьогодні остаточно стало зрозумілим, що звернутись до Нобелівського комітету (подати заявку, надіслати колективного листа тощо) з пропозицією розглянути досягнення того чи іншого видатного інтелектуала означає всього лише зробити перший крок до мети, що аж ніяк не гарантує успішний прихід до урочистого фінішу.

Крім надмірної емоційності та суб’єктивності, що притаманні чималій кількості досліджень та популярних публікацій, додаткових труднощів для об’єктивної оцінки нашого місця в Нобелівському руху додає й діюча умова засновника премії А. Нобеля: відкривати документи щодо рішень Нобелівського комітету не раніше, як через півстоліття.

Тому сьогодні маємо змогу конкретно говорити лише про претендентів, які висувалися в період з 1901 по 1955 роки включно. І якщо, наприклад, кандидатури Василя Стуса чи Олеся Гончара могли розглядатися як претенденти на премію Нобеля, то документи про це будуть відкриті лише відповідно після 2035 року.

Але якщо й вважається офіційно, що відновлена 1991 року держава Україна не має свого нобеліанта, то це зовсім не означає, що ми стояли й стоїмо осторонь процесу виявлення перших з перших серед інтелектуалів світу.

Сьогодні можемо з повним правом, на наш погляд, говорити про вісім лауреатів Нобелівської премії, котрі народилися на українських етнічних територіях і про близько 20 лауреатів, котрі мають до України пряме відношення (дослідження продовжуються й можливі доповнення цього списку).

Останнє твердження потребує певних коментарів.

Який зміст ми вкладаємо у розмову про нашу причетність до Нобелівських премій? Очевидно, йдеться про прагнення зрозуміти насамперед український вклад у цивілізований поступ людства.

До речі, цей процес не є національно унікальним. Сьогодні в нього активно включилися, очевидно, більшість європейських країн та культурно-автономних регіонів. У всякому разі в цьому переконує масова кількість сайтів у iнтернеті на цю тему.

Навіть побіжний аналіз наявного матеріалу свідчить про ту ж емоційність, яка притаманна й багатьом iз нас.

Наприклад, росіяни зараховують до «своїх» лауреатів всіх, хто походить з територій, які хоча б колись в історії входили до складу Російської імперії та СРСР. Тобто у російський список віднесені поляки, навіть фіни, не говоримо вже про українців, білорусів та інших колишніх радянських громадян. І в цьому є якийсь смисл: у всякому разі замість реальних близько 10-х нобелівських лауреатів, Російська Федерація вважає «своїми» близько 40.

Складно знайти консенсус у цьому питанні. Але можливо, якщо вважати лідерів світового інтелектуального руху острівками єднання й взаєморозуміння між народами.

Якщо нобелівські лауреати не українці за походженням, але народжені на українських етнічних землях, що в той час входили до складу Австро-Угорщини, Росії, Польщі чи Чехословаччини, пізніше стали громадянами США, Ізраїлю та Франції, хіба вони не об’єднують названі країни та держави — їхніх юридичних спадкоємців?

Об’єднують духовно, що, можливо, є міцнішим зв’язком, ніж єднання політичне.

Вимушений жити не на батьківщині Данте Аліґ’єрі вважав, що сонце й небо він бачить такими ж, як і в рідному краї.

РОАЛЬД ГОФФМАНН: «УКРАЇНА — ОБІТОВАНА ЗЕМЛЯ МОГО СЕРЦЯ»

Першим Нобелівським лауреатом, вихідцем з України, став 1908 року Ілля Мечников (Metchnikoff), який народився 1845 року в селі Іванівка на Харківщині. Разом з німецьким фармакологом й імунологом П. Ерліхом премія громадянину Французької Республіки І. Мечникову присуджена «за праці з імунітету».

1944 року виходець з галицького містечка Романів, що на Перемишлянщині (тепер Польща), Ісидор Айзек Рабі (Rabi) (громадянин США) став нашим другим лауреатом премії Нобеля «за резонансний метод вимірювання магнітних властивостей атомних ядер».