VІІІ Кризис. Громада. Я стаю на дорогу

В же за якийсь тиждень-два я спізнав добре семінарію, при-
звичаївся до її звичаїв, зрозумів, що з цією наукою мені нічо-
го робити – і улаштував своє життя тут по-своєму. Наукою я ще менше тут журився, аніж у бурсі, й присвячував на неї тільки «перемінки», перепинки між лекціями. Знання, добутого читанням, та перечитуванням підручника перед лекцією з деякими школярськими хитрощами вистарчало мені зовсім на те, щоб діставати дуже добрі «бали», а більш над це я нічого й не вимагав од семі­нарської науки. Зате ввесь свій вільний час присвячував я знов же таки читанню. Але самий характер його значно вже відмінивсь од попереднього.

Семінарська бібліотека була значно багатша од тих, які досі траплялись мені на дорозі. Опріч досить добре дібраної белетристики з російських та чужих авторів, – опріч, звичайно, найновіших, – тут було вже чимало книг з історії, історії письменства, філософії й навіть природничих наук. Правда, дібрано то було досить тендеційно, здебільшого з таких авторів, які видержували іскус благонадійности: загальної – з політичного боку, і специфічної – з релігійного. Але попервах це, може, й не грало великої ваги, бо все ж таки ці книги давали знання й привчали до серйозного читання, складали той фактичний фундамент, на якому далі вже можна було надбудовувати ідеологічну будівлю свого світогляду313. До того ж впливи великого міста не обмежувались семінарською бібліотекою й добрі давали до неї корективи. Книжки до нас заходили з усіх боків і всякі і, як зараз побачимо, бували навіть систематичні джерела їх, і це все робило коректив до однобічного читання й допомагало виробці такого світогляду, що вже з певною критикою ставиться до авторів та їхніх творів. Це все, в зв’язку з напрямом семінарської науки, вже першого ж року мого перебування в семінарії довело мене до лютого кризису, до перегляду традиційних, взятих од осередку, й звичних поглядів, і до переоцінки таким способом набутих вартостей. Я щасливий був тим, що під час душевного свого перелому зустрів і людей, і обставини такі, що допомагали мені щасливо пройти поміж Сціллою та Харибдою314 й дійти до доброї, як мені здається, розумової й морально-громадської пристані.

Ламання моїх релігійних і громадсько-політичних поглядів одбу­валось разом і було тісно одне з одним зв’язано. Хоч до обрядовости й не мав я великого нахилу і мій Бог був швидше богом живої, без краю різноманітної й діяльної природи, аніж византій­ським Саваотом315 позверхового аскетичного православія, проте я був релігійним і щиро вірив тільки в мораль, але до якогось часу – і в догматику християнства. Так само і з політичного боку. Вільнолюбиві думки ходили в повітрі й їх часто заносило і в наш глухий закуток, до того ж у мене, безперечно, були й зерна української свідомости. Але так само безперечно, що це єдналося й сплутувалося в якийсь дивний узор з офіціяльною, сказав би, державністю, з цареславними впливами. Я марив про козацтво й гетьманів – і разом з захватом ставився до всяких офіціяльно героїчних постатів, як Петро й Катерина, Суворов, Кутузов, Скобелєв316. Пам’ятаю, що мене сильно вразило було, ще малого, коли один пальчиківський чоловік, напившись у шинку, «лаяв царя». Як він лаяв і за що, – того я не розібрав, але бентежив і непокоїв мене, що начитався всяких патріотично-героїчних анекдотів з додатків до «Вhстника Красного Креста»317, вже самий факт такої неповаги до особи, яка в моєму дитячому світогляді на недосяжних стояла високостях. Подія 1 березня 1881 р.318, яку я вже добре пам’ятав, теж здавалась мені цілком незрозумілою з погляду тих стосунків і традицій, які я бачив круг себе, і думка про царя як царя-визвольника й царя-мученика надовго запанувала була в моїй дитячій свідомости. Так само до питаннів політичної натури ставився я й потім, за свого бурсацького життя.Приходить мені на згадку один з людей, що перестрів мене був тоді на життєвому шляху. То був старий миколаїв­ський москаль Трохим, що ходив з кошиком, повним усяких немудрих ласощів – ковбас, цукерків, смачних «тягучок» на спокусу більш заможним бурсакам. Мабуть, не дуже то добре торгувалось бідоласі, бо йому з сім’єю частенько доводилось голодувати. І от раз, продаючи нам з своєї мандрованої крамнички ласощі, старий розговоривсь з бурсаками про свої злидні, про давню солдаччину, про теперішнє богослов’я й безпорадність. «Висмоктали людину та й викинули на улицю, – говорив Трохим. – Заробити не здужаю, а чи багато у вас наторгуєш? Ех, коли б у нас була республіка, – може б, і жилося легше...»

– То царя, виходить, вже не треба? – запитав з образою хтось із бурсаків.

– Що таке цар, коли він нічого не дивиться? Он у людей, по заграницях, республіка – і там куди проти нашого жити краще!

Довго ми змагались по тому, як пішов собі старий москаль. Дехто з хлопців був навіть тієї думки, що треба було «донести» на Трохима, і хоч од цього гидотного вчинку Бог зборонив, проте, пригадую, мене немов особиста образа посіла на нещасного дідка: то була образа в найкращих почуваннях, до яких ще не торкнулася гострим ланцетом критика й яких розум ще не здужав розікласти на складові частини й вибрати годяще, а решту викинути за облавок. Словом, до семінарії я дійшов з світоглядом, у якому, можна сказати, неподільно панував афоризм з старої прописі, який мені доводилося списувати: – «Бога бойтесь, царя чтите»319. І боявся, й поважав, хоч і не знав, за що.

Та це дістало сильного удару вже першого року моєї науки в семінарії. Насамперед – Бог. Що таке Бог і які стосунки його до людей і до світу? Бог, – каже християнська догматика, – всеблагий і всемогущий і всевідущий... Добре, – але звідки тоді лихо взялось на світі? Міф про гріх перших людей вже й тоді здавався мені занадто наївним і не задовольняв моїх вимаганнів. Питання мій розбурканий розум ставив інакше, виходячи з факту створення світу. Або Бог, творячи світ, не знав, що з його творива вийде; або він знав, але не міг не творити, підпадаючи ще якійсь вищій над собою силі, або знав і міг, але навмисне (курсив автора. – В. П.) собі на втіху зробив так, що світ пірнув у зло і дав силу мук живим створінням, часто без жодної з їхнього боку провини.

Отже самі прикмети істоти божої здавались мені вузлом суперечностей: Бог або не всевідущий, або не всемогущий, або не всеблагий, в усякому разі, наявність світового лиха вносить до тієї істоти те або інше обмеження. Це була перша цеглина, що випала з будинку мого релігійного світогляду: за нею посипались інші, одна по одній, паралельно з тим, як природничі науки та історія давали мені закони життя в природі та серед людей, аж поки і вся стіна завалилась. Лишивши християнську етику, власне, єдину максиму з євангелії: «не роби нікому того, чогособі не бажаєш»320, власне, вже як найвищий здобуток людського розуму в його релігійній еволюції, я решту викинув як перестарілий пережиток, що не відповідає ні природі, ні потребам людських стосунків, правді природничій і соціяльній. Догматика й обрядовість з того часу втратили для мене абсолютну вартість і лишились тільки як певний ступінь тієї еволюції, що проходить у своєму житті людськість.

Разом і паралельно відбувався кризис в політичних поглядах. Раз рушилась підстава непохитности, то за нею мусило рушитись і те, що на ту підставу спиралось, а таким і був той політичний лад, який взяв собі на службу Бога, віру й обернув їх у забобони, на яких стояв верхи. І тут критика, аналіз йшли поруч з знаннями з читанням книжок, які подавали правду з сфери політичного укладу, малювали справжні його прояви і все на належне ставили місце. Пам’ятаю, яке справила на мене вражіння одна з книжок, на які я натрапив, саме під час кризису, в нелегальній громадській бібліотеці. То було старе, 50-х років, видання Іскандерове, з його ж і передмовою, про смерть Павла І, про Катерину ІІ, декабристів тощо321. Неначе бомба луснула коло мене й оглушила була мене, але коли я очумався й опам’ятався – пошани і страху перед самодержавієм не лишилось і сліду. І тут на руйновищі, на порожньому місці в душі треба було щось нове будувати, що б дало сенс життю й керувало волею до якоїсь мети.

Я не скажу, щоб цей процес руйнації одбувавсь у мене помалу та спокійно. Навпаки, я мучився дуже, я оборонявся, скільки сили було, від сумнівів критики й аналізу, я молився старому своєму богові й пробував заспокоювати себе традиційними софізмами, переживаючи черговий «милійон терзаній» або на самоті, сам із собою, або серед палких змаганнів з ближчим з товаришів, що й самі переживали той самий хаос руйнування й пробували на йому щось будувати. Згадую, що й найчастіше такі змагання й розмови у мене бували з Василем Скрипчинським322, ходячи цілими годинами по довгих семінарських коридорах. Ми допіру перечитали вдвох згадану Іскандерову книжку і ділимося вражіннями. Василь одразу перейнявся думками Герцена, я пробую опинатись і гаряче змагаюсь з товаришем, – власне, не так з ним, як відповідаю на власні сумніви, що в середині вже перемогли, – я це почуваю, – але наповерх я ще пробую споритися й не здавати позицій. Дарма: я сам знаю, що мої докази й аргументи ні до чого, що то лиш соломинка, за яку пробую вхопитись, щоб не втопитись, бо здавалося, що поза старими традиціями нема нічого, чим би то жити було можна: таран фактів без жалю трощить старі мури, вириває з рук останню соломинку і безборонного та неозброєного пускає на плавбу по життьовому морю. Поборсавшись з мукою серед сумнівів, суперечностей, попробувавши залити шашеля, що точив у середині, гульнею з охочими до того товаришами, я нарешті махнув на старі підвалини рукою й кинувсь у безкрає море життя, знання та інтелекту, що розіслалось перед мене. Доля послала мені все, щоб полегшити і плавбу по тому морю, й пристання до певного берега.

Я вже, здається, згадував, що того самого року, як мене промовано до семінарії, скінчив університет у Київі мій брат Федір. Підшукуючи посаду, він жив у Київі без роботи, коли я був у першому класі семінарії, й частенько приходив до нас, у кімнату внизу, в якій жили брати мої Іоанникій, що був учителем, і Михайло-семінарист, я жив, властиво, в корпусі, але чай пив у братів. Знаючи мою охоту до читання, Федір почав носити мені книжки: од його дістав, пам’ятаю, женевське видання «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Мирного та Білика323 «Люборацькі» Свидницького324, «В поті чола» Франкове325, «Хмари» та інші, яких я ще не читав, повісті Левицького326, заборонені поезії Шевченка (женевське видання)327. Твори Мирного, Свидницького, Левицького і заборонені поезії Шевченка зробили на мене надзвичайне вражіння; Франкові оповідання здавались мені трошки важкуватими щодо мови, і оцінив я їх як слід вже за другим разом, за рік-два, коли більш спізнався з мовою наших галицьких земляків. Ці й інші книжки – Грінченкові повісті «Соняшний промінь», «На розпутті»328 та інші – одхилили перед мене завісу з того світу, який я вже трохи був знав, але який ще не мислив як окремий світ, з своїм устроєм та своїми скарбами – світ українського письменства. Я побачив, що ті книжки українською мовою, що вже потрапляли мені до рук і попереду, не були тільки поодинокими книжками, випадковими з’явищами, примхою тієї чи іншої людини, а що вони всі витягуються в один ланцюг розвитку, кожне кільце якого щільно пригнане одне до одного та одне з одного виникає. Історія українського письменства М. І. Петрова329, яку я теж одержав од Федора з застереженням про деякі її хиби, але й з увагою, що кращої нема, – одкрила перед мене цей процес розвитку, а також цілу низку нових іменнів, твори яких потягли мене до себе, в тому ж напрямі впливали й деякі випуски відомої праці проф. Огоновського330, яку я з захопленням перечитував, невважаючи на нудний його спосіб викладу. Нарешті вперше я побачив тоді й періодичні видання українські – першу «Зорю»331, яка вже самим фактом свого існування сказала мені далеко більше, ніж могла б промовити змістом. Од Федора я також дізнався й деяких подробиць про знайомих мені вже письменників, як Левицький, од його почув уперше про Кониського332. Одно слово, українське письменство стало вже перед мене як принадне якесь створіння, що тягла до себе й щораз більше викликало заінтересуванння. За ним вихилялось потрошку й українське життя, – з галицьких виданнів стало ніби якоюсь землею обітованою Галичина333, а разом одкрилися для мене і ті таємні конспірації, в яких одлилося тоді українське життя в Росії. Сталось це якось непомітно для мене самого і занадто просто.

Якось серед розмови про українські книги Федір кинув багатозначну фразу:

От я тебе познайомлю з одним чоловічком: у його є ціла бібліоте­ка українська. Приходь... – І Федір дав мені адресу і призначив час.