Філологічний простір
Ця адреса ел. пошти приховується від різних спамерських пошукових роботів. Щоб побачити її потрібно активувати Яваскрипт.

Посадка живой изгороди  своими руками

Новости. 

russworldnews.com 

Авторизація






Забули пароль?
Ще не зареєстровані? Реєстрація
Україна туристична. Фестивалі

Новини Києва Туристичні новини Києва. Київ туристичний 

Ну що б, здавалося, слова... | Надрукувати |
Ну що б, здавалося, слова...

До 40-річчя виходу праці вана Дзюби «Інтернаціоналізм и русифікація?»

1968 року в Мюнхені (бо в Україні діяла жорстка комуністична цензура) побачило світ дослідження, котре стало апофеозом постсталінського українського інтелектуального руху Опору, що увійшло до історії як «ШЕСТИДЕСЯТНИЦТВО» (І. Дзюба, Л. Костенко, І. Світличний, М. Вінграновський, І. Драч...). У тому ж році в англійському перекладі його видрукувано в Лондоні (повторено 1970-го). Наступного – в Римі (в італійському прочитанні). 1972-го «Інтернаціоналізм чи русифікація?» перекладено й видано в Пекіні (Китай) та у французькому перекладі в Парижі (перевидано в 1980-му). Наступного року російською видано в Амстердамі...
Масштабне дослідження присвячено сьогоденню та майбутньому України, побачене через долю її Слова (мови).
Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!..
Знать од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!..
(Т. Шевченко, 1848)

На жаль, актуальність праці І. Дзюби й нині – після чотирьох десятиліть – не зменшилась, а стала ще гострішою (як визнає сам автор фундаментальної роботи: «Не хочеться більше говорити про українську мову. Печаль. Стидоба. І часто – безнадія» (1998). Українофобія залишилася зброєю тих, хто прагне за указівкою закордонних соєюшкодавців за всяку ціну відкинути Украї ну на історичні маргінеси (а то й з історичного процесу).
Нещодавно невтомний І. Дзюба подав на суд суспільства свою нову працю «Тарас Шевченко. Життя і творчість».
Очевидно, ще ніхто так глибоко і скрупульозно не відтворював фактичний бік біографії автора «Заповіту». Від народження до останнього подиху бачимо тяжкий земний шлях Поета, Художника, котрий прожив на волі лише половину свого короткого життя, а творчості віддав ще менше часу. Проте привернув до себе увагу всього світу.
Така вже природа людська, що, зустрівши досконале, прагнеш ще вишуканішого. Ліна Костенко вустами Чураївни каже: «Ще Україна в слові не зачата» й запитує»: А хто напише або написав велику книгу нашого народу?!».
700-сторінковий том Івана Дзюби значною мірою є відповіддю на це спрагле істини запитання, бо відкриває і знані, й нові сторінки Великого Життєпису (принаймні мудро сепарує зерна від полови, бо скільки вже написано й скільки неправди та фальші...).
Данте, Шекспір, Сервантес, Вольтер, Гоголь, Байрон, Гайне, Гете – в кожного народу є свій Шевченко, вустами котрого нація відкриває світу свої істини.
І. Дзюба поставив Т. Шевченка в європейський інтелектуальний контекст, світовий. Такі книжки зміцнюють наш оптимізм щодо українського майбутнього. Переконайтесь у цьому, шановні читачі, перегорнувши хоча б одну главу нового дослідження.




Іван ДЗЮБА
«Мова» і «народність»
у європейських романтиків
і в Шевченка

Шевченків «Кобзар» 1840 року ви кликав не лише схвальні, а й низку негативних рецензій у російській пресі, автори яких жалкували, що наш поет витрачає свій талант на писання чи то неіснуючою, чи то мертвою, чи то вигаданою мовою, «провинциальным наречием», «под делываясь под хохлацкий лад» – замість «прибавить долю хорошего в нашу настоящую русскую поэзию». А Бєлінський, під чергову хвилю своїх «еволюцій», виніс смертний вирок українській літературі та мові взагалі.
У вступі до «Гайдамаків» Шевченко гостро спародіював ці глузування та поради і дав одкоша заперечникам української літератури і української мови, речникам модних літературних стереотипів:
…Дарма праця, пане брате:
Коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива.
Співай про Матрьошу.
Про Парашу, радость нашу.
Султан, паркет, шпори,
– От де слава!!! а то співа:
"Грає синє море",
А сам плаче, за тобою
І твоя громада
У сіряках!..»
Правда, мудрі!
Спасибі за раду.
Теплий кожух, тілько шкода –
Не на мене шитий.
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Вибачайте... кричіть собі.
Я слухать не буду...



Здавалося б, це суто «наша», українська, «провінційна» проблема. Але насправді де в чому схожі дискусії відбувалися і в європейських літературах.
І не одне століття!
Французький письменник XVII ст. Антуан Фюретьєр, автор «комічного твору» – «Міщанського роману», висміюючи салонну, т. зв. преціозну, літературу, запропонував «По етичний словник для складання віршів, або збірник слів і фраз, наприклад – зваби, чари, стріли, жага, незрівнянна краса, неповторне диво і т. д.» – поетичні дріжджі, за допомогою яких випікають «пишні романи й поеми».
У біографічній повісті Єремія Парнова про Шандора Петефі «Витязь честі» є епізод, коли старший колега Петефі письменник Вьорьош марті (Верешмарті) попереджає його про небезпеки, з якими пов’язані спроби утвердити літературу про народ і народною мовою.
«– Я хочу, щоб мої вірші дійшли до кожного угорського серця, – Петефі гордо скинув підборіддя. – Інакше не варто працювати. Інакше місія співця зводиться до жалюгідної ролі блазня, лизоблюда, лакея пересиченої публіки.
– Браво, браво, – насмішкувато схвалив Вьорьошмарті. – Запал у тебе є. Та що швидше ти розтратиш свій юнацький гонор, то краще буде для тебе. Інакше ніколи не станеш професійним літератором... Хто з нас не мріяв у молодості про вінок Торквато Тассо?
– Я не жду лаврів від сильних світу цього. Я хочу писати для народу. – Народ, братику, складається з людей, – повчально зауважив Вьорьошмарті. – І взагалі мені здається, що ти мало уявляєш собі стан літературного ринку. Читацька публіка звикла пробавлятися квіточками, ангелочками, пастушками, простушками, овечками, сердечками, а ти хочеш заманити її в шинок. Як там у тебе? – Він нашвидку перегорнув сторінки. – «Хортобадьськая шинкарко, ангел мій! Став же пляшку і зі мною, душко, пий!..» Quel style! Воно, звичайно, чудово, та боюсь, панове передплатники тебе не зрозуміють. Вони звикли до галантної поведенції. Для того, щоб змусити їх труснути калитку, потрібні зовсім інші словесні звороти, cher аmі. Розумні голови це розуміють».

А тепер звернімося до поезії Віктора Гюго «Відповідь на звинувальний акт». Поштовхом до її написання став памфлет члена Французької академії Дюваля «Романтична література» (1833), спрямований насамперед проти Віктора Гюго, а також і проти його друзів-романтиків. Бачимо схожу схему: спершу гротескований виклад неслушних звинувачень на свою адресу:

Отож я людожер, козел я відпущення.
В хаосі, вам страшнім, у бурі сьогодення
Стоптав я добрий смак, французький вірш старий
І мороку звелів:
«Явись!» – і він, жахний,
Явивсь...
(Переклад Максима Рильського та Олекси Новицького.)

А потім – його палкий самозахист, що переростає в автоапологію та у виклад свого естетичного кредо, своєрідний естетичний маніфест, як і у Шевченка. Є різниця в тональності: у Шевченка більше сарказму й ігнорування опонентів-заперечників як людей сторонніх, некомпетентних у справах української літератури, а у Віктора Гюго докладніша полеміка і патетичніший виклад власної програми, оскільки він адресувався до вищих знавців і суддів своєї національної літератури. І от чи не головним полем цього естетичного бойовища є поле мовне – питання про права французького слова:

...Я чорних слів полки, занедбані співцями.
З’єднав із білими високими думками...
Кайдани я зірвав
Із мови простої, я з пекла покликав
Слова, що піддано їх смерті і зневазі...
...Не сумнівався я, наперекір погрозам:
Слова звільняючи, рука звільняє розум...
...Мужицьке просте слово
Я у полковники з капралів перевів...
...Шляхетний кинув вірш собакам чорним прози...
...Дух Революції – це сміх, це плач, це дзвін.
Як розум визволив, звільнив і мову він...
У прозі, у піснях, у діалогах драми
Непереможний дух бушує і кипить.
Дорогу світить він, він осява блакить,
В глибини мови він безмежні проникає...
(Переклад Максима Рильського
та Олекси Новицького.)

Як бачимо, самозахист обернувся навальним контрнаступом, полемічний вірш переріс у бойовий памфлет, естетичний маніфест і, зрештою, гімн самому собі. Нібито вузькопрофесійне, стилістичне питання виявилося в інтерпретації Віктора Гюго пов’язаним із політичною історією Франції і набрало доленосних для національної літератури масштабів. І мужня оновна робота Віктора Гюго у сфері мови і стилю рідної словесності постає як частина грандіозної оновної роботи революції.
Поезія «Відповідь на обвинувальний акт» написана, певно, 1833 року. Але Віктор Гюго помістив її у збірці «Споглядання», що вийшла 1856 року. Тобто вона була ще актуальною? Це припущення підтверджується тим, що аналогічну позицію Гюго висловлює і в теоретичній праці «Вільям Шекспір», написаній 1864 року.
«Аж до теперішнього часу література існувала для освічених людей [...]. У Франції література особливо прагнула перетворитись на замкнуту касту. Бути поетом – означало майже те саме, що бути китайським мандарином. Не всі слова мали право на існування в мові. Словник погоджувався або не погоджувався прийняти слово до свого складу. Словник мав свою власну волю. Уявіть собі ботаніку, яка пояснює котрійсь рослині, що та просто не існує; уявіть саму природу, котра сором’язливо пропонує котрусь комаху ентомології, а та відмовляється її зареєструвати як таку, що не відповідає правилам. Уявіть собі астрономію, що робить поважні закиди зіркам. Ми пам’ятаємо, як один академік, нині вже покійний, одного разу заявив в Академії, що у Франції чистою французькою мовою говорили лише в сімнадцятому столітті, та й то лише протягом якихось двадцяти років, уже несила згадати, яких саме. Час, нарешті, розпрощатися з таким способом мислення». До речі, на чверть століття раніше (1837) цю ж проблему порушував Стендаль: «Двір Людовіка XV спонукав нас замінити правду елегантністю або, точніше, вишуканістю. Ми дійшли до абата Деліля; третину загальновживаних слів не дозволялося вимовляти на сцені». (Абат Деліль (1733–1813) – поет так званої «описової школи», який найбуденніші речі подавав у «благородному стилі», що став предметом глузувань для романтиків.
І в цьому трактаті 1864 року, як і в поетичному маніфесті 1833-го, Віктор Гюго суто, здавалося б, мовностилістичні питання та справи естетичного смаку переводить у площину громадянську й політичну, в площину якості суспільства: «Чи можете ви зрозуміти таку предивну річ, як література, що звертається не до всіх людей? Враження таке, що на фронтоні подібного мистецтва написано: «Вхід заборонено». Ми ж уявляємо собі поезію з навстіж розчахнутими дверима. Настав час проголосити: «Все для всіх». Цивілізація, дівиця, що досягла повноліття, потребує народної літератури».
Пов’язання мовностилістичних проблем із суспільною функцією, ідейною орієнтацією літератури, а надто ж із гаслом «народної літератури» – це, знов-таки, те, що змушує згадати Шевченка. Бачимо несподіваний, близький до буквального, перегук двох поетів-сучасників, але з різних кінців Європи і, можна сказати, з різних полюсів цивілізації XIX ст.
Але в цій дивній схожості бачимо і принципові, глибинні відмінності.
По-перше, Шевченко боронився від тих, кому його література була незнаною, чужою і неприйнятною, хто заперечував саме її право на існування, як право на існування його народу. Вікторові ж Гюго йшлося про естетичну революцію (хоч також і ідейну) у великій своїми традиціями французькій літературі, про скидання кайданів, якими стали деякі з цих традицій завдяки силі інерції та впертості рутинерів; ішлося про оновлення літератури духом романтизму і романтичної свободи – політичної і естетичної; про те, щоб ця література модернізувалася, осучаснила себе, повернувшись обличчям до народу і всієї повноти національного життя. Тобто йшлося про «внутрішні справи» самої французької літератури.
Віктор Гюго демократизував французьку літературу, ламаючи штучні перетинки між різними стилями, мовними шарами, вводячи в писемність простонародний жаргон, просторіччя, даючи дорогу стихії «плебейського» мовлення. Шевченкове ж завдання було набагато складнішим. З одного боку, він також здійснював цю роботу мовностилістичної демократизації (маючи опонентом або точкою відштовхування чужі естетичні зразки – «султан, паркет, шпори»), а з другого – водночас – мусив, навпаки, емансипувати «простонародну» мову, доводити її питоме благородство (спираючись насамперед на народну поезію), – творити з «низького» той «високий» стиль, якого в тодішній українській літературі, на відміну від – у цьому випадку – французької, не було і потребу якого в самій українській літературі мало хто відчував: оскільки функція «високої» літератури була віддана російській, а малоросійській вистачало бути допоміжним просторічним або й бурлескним придатком до неї.
Подолати цей стереотип було тим важче, що він відповідав отій небезпечній традиції в самій молодій українській літературі, про яку говорилося вище: стилізації під простакуватість. Пізніше Василь Горленко писав з цього приводу: «На зорі малоруської писемності перші письменники, люди з талантом, погрішили, присвоївши нашому сільському людові тупі і придуркуваті риси. Це могло знаходити пояснення в добі, коли один вихід на сцену мужика здавався вже зухвальством. Вихованці тієї традиції пп. Ващенки-Захарченки і ТuttіFrutti дотримувалися старих переказів, але позбулися вже старих властивостей: розуму і веселості. Караюча Немезида розправилася по-своєму з псевдонародними гаєрами, які опираються досі, і нагородила їх глупотою, що обеззброює обурення».

скорочено
 
< Попер.   Наст. >

5_2.jpg

Опитування

Що привело вас на наш сайт?
 

Хто на сайті?

Copyright © Литературный портал