Людина здатна змінюватися, а світ… Світ треба пізнавати

Академіку Дмитру Затонському нинішнього року – 85

Коли йому було лише 16, сталіністи заарештували й знищили батька – відомого радянського державного діяча. Тому вищу освіту в Київському університеті одержав лише у 28 років. До того воював (від осені 19429го по лютий 19459го). Демобілізувався у званні старшого лейтенанта. Брав участь у боях на Курській дузі, двічі поранений. З 1962 року – в Інституті літератури НАНУ. Академік Д. Затонський – дійсний член Європейської академії наук і мистецтв, член Європейського товариства культури, автор книжок «Вік ХХ», «Герой і автор», «Франц Кафка і проблеми модернізму», «Мистецтво роману і ХХ століття», «Європейські реалісти ХІХ століття. Лінії та образи», «Австрійська література у ХХ столітті», «Модернізм та постмодернізм» та інших. Цікаво, що Д. Затонський не удостоєний звання лауреата Шевченківської премії України – омріяної відзнаки більшості наших національно9 патріотичних діячів від Павла Мовчана до Василя Герасим’юка та Миколи Воробйова

«У свої останні дні на свободі
батько приходив до мене
в кімнату й мовчки сидів»
Спілкуватися з Дмитром Володимировичем завжди означає одержувати радість відкриття. Добре, що в нашому розбурханому егоїстичними політиками світі є люди, котрі вміють триматися своїх поглядів, не декларуючи того, відстоювати загальнолюдські моральні цінності й просто бути самим собою.
Зрозуміло, що, зустрівшись із старійшиною вітчизняного літературознавства, людиною, за плечима якої вісім з половиною десятиліть життя, й до того ж знаючи її трагічну біографію, важко стриматися, щоб не запитати про батька – ідейно відданого більшовика, котрий став жертвою кремлівського диктатора.

– У свої останні дні вдома батько часто приходив до мене в кімнату й мовчки сидів. Гортав журнали чи робив вигляд, що цікавиться тодішніми виданнями, а сам про щось тяжко думав. Я розумів, що він хоче побути зі мною. Очевидно, передбачав розвиток подій тих 30-х радянських років...
Батько був у безвихідному становищі. Що він міг зробити? Утекти за кордон? Це було неможливо. Система контролю й нищення працювала тотально. Навіть коли батьки відпочивали десь за кордоном, ми, діти, завжди повинні були залишатися вдома. Як заручники на випадок еміграції батьків.

Чи був батько переконаним революціонером?
Мабуть.
Царська Росія була відсталою країною, й інтелігенція розуміла, що треба шукати виходу, щоб вивести її на шлях цивілізованого розвитку. Активними політичними силами у тогочасному суспільстві були більшовики... Пізніше батько зрозумів, що це хибний шлях, але було вже пізно.

До 1917 року Володимир Затонський – випускник Київського університету, був викладачем київської Політехніки. Мав пристойне матеріальне становище. Більшовики загітували його як ученого, котрий був потрібний їм у військово-промисловому комітеті. Після революції був міністром освіти в Україні, секретарем ЦК...
Коли зрозумів справжній зміст більшовизму, почав проситися, щоб його відпустили в науку. Мріяв повернутися до минулих досліджень, викладацької діяльності. Не вийшло.
Після ХVІІ з’їзду партії зрозумів, що його знищать, оскільки він став свідком сталінських злочинів.
Заарештували батька, потім матір...

Академік –
син академіка
Свою біографію Дмитро Затонський виклав у повісті «Історія однієї долі», що починається словами його батька: «Людину не можна виліпити, як Бог Адама. Але людиною можна стати. Спробуй це зробити».
Якоюсь мірою ця повість знайшла своє продовження у фундаментальній праці «Модернізм і постмодернізм. Думки про одвічний коловорот вишуканих і невишуканих мистецтв», де, серед інших, автор проголосив ще одну світоглядну сентенцію: «Переробити треба не світ, а людину».
Зрозуміло, що до таких висновків підштовхнула практика його життя.

Хоча академік Д. Затонський – син академіка В. Затонського, офіційно причислений до вітчизняної еліти, але між ним та владою й її офіційною інтелектуальною опорою завжди була відстань. Зрозуміло, що з’явилась вона тоді, коли Дмитро Володимирович існував у статусі «сина ворога народу».
Щоправда, йому таланило на добрих людей. Серед них було багато друзів батька, які вважали за свій моральний обов’язок допомагати сину товариша.

Проте чималу роль відіграла й уже згадана практика життя. Дмитро Затонський добре розумів, в якій країні він живе і як діє її політичний механізм. За законами логіки, неможливо досягти ідеальної системи суспільного контролю за громадянами країни, неможливо створити досконалу систему інквізиції.

На фронт майбутній академік потрапив, переконавши військкоматівців, що він син звичайного вчителя. В армії, знаючи німецьку мову, він не міг не підніматися щаблями відповідних військових звань. Одного разу мало не став співробітником СМЕРШ – армійської контррозвідки. Відверто розповів генералу, хто він насправді. Той відправив Д. Затонського у його полк з наказом повторити все сказане командиру. Іншими словами, самому собі винести, можливо, навіть смертний вирок. Але перекладач уже був навчений життям – він безцільно тинявся містечком, аж поки його не забрав патруль й не відправив до іншого полку й іншої армії, де він знову був призначений перекладачем.
Допомагали Д. Затонському й після війни, хоча з армії він повернувся з бойовими орденами й офіцерським званням. Як уже зазначалося, Київський університет закінчив 1950 року. Викладав у ньому, а потім перейшов до Інституту літератури.

Предметом його наукових інтересів, природно, став німецькомовний культурний світ.
У загальному розумінні, академіка Дмитра Затонського завжди найбільше турбували причини, що гальмують культурно-освітній розвиток суспільства. Адже навіть у європейському світі досить країн, у яких прошарок людей високої культури й освіти досить тонкий. Філістери, висміяні Генріхом Гейне у його мандрівних записках під час подорожей по Німеччині та Італії, вічно живі. У них різні лише національні одяги.
Академік любить повторювати слова Максима Рильського, котрий говорив, що раніше культура нагадувала собою посудину з високим горлом, а тепер вона розлита на поверхні великого блюда.

З німецького світу Дмитру Затонському найбільше імпонує Австрія. Хоча б тому, що частина українських земель входила до складу цієї висококультурної держави з віковими традиціями та демократичністю. Австрія прагнула виробити сучасну систему управління країною. Зокрема, українці були добре представлені в австрійському парламенті та владних структурах. І це закономірно, адже Австрія історично стояла перед вибором: або інтегруватися в Німеччину й втратити своє національне обличчя, або триматися союзу із слов’янськими народами та угорцями.
Академік Д. Затонський своїми книжками та публікаціями в періодиці, врешті – своєю діяльністю, сприяє культурному взаємозбагаченню, співпраці України з Австрією.

Європа – поняття насамперед духовне,
а не політичне
Логічно, що Дмитро Затонський – дійсний член Європейської академії наук і мистецтв у Зальцбурзі. Він – відвертий і переконаний прихильник європейського майбутнього України. Європейська академія виникла для інтелектуального спілкування вчених старого континенту. Саме цей духовний рух є основою для всеєвропейського єднання. Насамперед не політична, а духовна Європа здатна бути єдиною.

«Європа – це досвід багатьох віків. Це не та Європа, що її Шпенглер оголосив «на закаті», не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це – Європа грандіозної цивілізації, Європа Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона...». З цими палкими словами Миколи Хвильового академік Дмитро Затонський, очевидно, повністю згоден.
Під цим кутом зору бачить він і сьогоднішні проблеми України, насамперед гуманітарні.

– Звичайно, суспільство повинно мати ідеали, мету, до якої треба йти. Хоча зрозуміло, що ідеальних держав чи країн у світі не буває. Наші прагнення бачити «своїх» серед лауреатів престижних міжнародних премій похвальне, але означає воно насамперед невтомну постійну працю, а не галас чи як тепер кажуть, піар-кампанію. Чи є у нас гідні високого визнання? Важко судити про це, але, гадаю, краще сказати, що я таких поки що не бачу, ніж нехтувати реальність. Культурно-освітнє життя в сучасній Україні в занепаді, книгодрук ледве дихає, у самому середовищі митців та інтелектуалів нездорові настрої. Усі чогось вичікують. Влада бездіє, хоча її моральний обов’язок – підтримувати інтелігенцію, мистецтво, науку. Нічого поганого не було б, коли б влада ініціювала відповідні кроки на оздоровлення ситуації. Не нав’язувала, як це було раніше, а саме толерантно пропонувала. У нинішньому хаосі підняли голови невігласи й часто неуки, проте які нав’язують суспільству штучні проблеми: мовні тощо. Отже, вихід із цього тупика єдиний – відродження культури й освіти. А для цього потрібна відповідна державна політика, якої поки що немає. Тож мав рацію мій батько, й тому я вслід за Альбером Камю повторю: «Переробити треба не світ, а людину». І додам, що діяти тут належить, не забуваючи про повагу до людини, її духовного світу, врешті – її прав і свобод.

P.S.Перечитав написане й мимоволі задумався над нашим літературним сьогоденням.
Інтелектуальне життя суспільства, високий рівень художньої культури, освіта і культура врятують світ...
Де це все?
І довелося відкрити інтерв’ю двох відомих германістів – Дмитра Затонського і Юрія Архипова, що відбулося два десятиліття тому. Відкрити й переконатися, що наша духовна криза своїм корінням сягає, можна сказати, глибокого минулого. Тоталітарний режим залишив після себе ідейну пустоту. Чого ж дивуватися, що прагматичні скоробагатьки здатні у більшості своїй лише на нахабне демонстрування егоїзму й себелюбства. Їм невідоме слово «альтруїзм» і милосердя.
Ю. Архипов казав тоді, що кожна нація проходить свою історію – коридор, де замість стін – дзеркала. На різних етапах у тих дзеркалах відображаються різні лики нації. Коли інтереси нації та влади збігаються – лик симпатичний і світлий. Коли влада відчужується від народу – лик спотворений і навіть огидний. Свої висновки вчений підтвердив прикладом Німеччини: після потрясінь середини ХХ століття сучасні німці – це люди доби романтизму, доби Шіллера і Гельдерліна: педантичні трудяги з настроєм сентиментальної мрійливості....
У Росії ж та Україні спостерігаємо лише катастрофічний обвал.
Дискусія звелась до тези – переживаємо випробування свободою.
Цікаво, що духовна криза за два десятиліття ще більше поглибилась. Немов іржа, вона знищує моральні цінності, деформуючи не лише політичне, суспільне життя, а й буття пересічної людини.
Замість культу знань – демонстративне невігластво, замість торжества добра – безпардонне хамство й ницість, замість гуманізму – підлість і зло.
Тож має рацію Дмитро Затонський: змінюймо людину, а не світ. Плекаймо людину в людині, інакше нас чекає духовна пустеля.
Віталій АБЛІЦОВ