Інкогніто через усе життя

«Розвідка – це перша найдавніша професія. Доісторичні племена полювали за таємницями розпалення вогню, виробництва кам’яної зброї, вироблення шкір, вишукували сильні і слабкі сторони своїх сусідів. Розвідка існує стільки ж часу, скільки існують рід людський і війни; військова хитрістьрозрахована на обман супротивника, але, щоб обхитрити і перемогти ворога,треба його знати».
Ігор ДАМАСКІН «100 великих розвідників»

Трійця у погоні за привидом

Серед значень слова «таємний» розглянемо два перші: той, «хто навмисне приховується від інших» і «який не підлягає розголошенню, тримається в секреті».

Яке із двох значень цього слова доцільніше використати для характеристики Віктора Платоновича Петрова?

Очевидно друге, тобто «який не підлягає розголошенню, тримається в секреті». З-поміж дослідників життя Петрова, які намагалися відповісти на запитання «хто ви, пане-товаришу? Науковець, письменник чи насамперед розвідник?», назвемо в першу чергу трьох: Юрія Шереха (Шевельова), Михайла Москаленка та Сергія Білоконя. Для них безсумнівним є твердження, що Віктор Петров був радянським розвідником, хоча Сергій Білокінь і отримав офіційну відповідь про відсутність в архівах спецслужб яких-небудь відомостей про цей факт. Версія Михайла Москаленка про те, що Петров мав завдання збирати в еміграційному середовищі матеріали про збройну боротьбу в післявоєнній Україні (насамперед про плани командування Української Повстанської армії), логічна й має право на існування.

Але непоодинокі усні свідчення, наприклад, про несподівані зустрічі з Віктором Платоновичем у післявоєнні роки в скандинавських країнах, дають підстави не обмежувати його розвідницьку діяльність лише колом українських проблем. Та й сам Віктор Петров у рідкісні хвилини відвертості досить прозоро висловлювався з цього приводу. І висока офіційна відзнака діяльності розвідника Петрова (ордени, вшанування), і сьогоднішня надзвичайна секретність його участі в таємних операціях, а особливо показний похорон з відповідними почестями на військовій частині Лук’янівського кладовища, інші факти переконують, що його слід віднести до радянської розвідницької еліти. Зрозуміло, що справедливість наших припущень може підтвердити лише майбутнє.

Дві оцінки з перервою у 35 років

Юрій Шерех (Шевельов) – професор Колумбійського університету, дав найглибшу оцінку інтелектуальній діяльності Віктора Петрова і як письменника, і як громадського діяча, зрештою, як непересічної особистості на теренах української культури.

Вперше він згадав про нього в 1949 році, коли18 квітня, на римо-католицький Великдень, Петров одержав терміновий таємний лист, після чого о 8-й годині вечора виїхав зі свого будинку в Мюнхені до Міттенвальдського табору, куди не доїхав, безслідно зникнувши. Вдруге Ю.Шевельов широко висловився про Віктора Петрова влітку 1984 року, коли у Нью-Йорку виходило кількатомне видання творів останнього. Фактично мало що змінилося в оцінках автора. Для Ю.Шевельова В.Петров був значним діячем культури та науки. «Петров був однією з найбільших, якщо не найбільшою інтелектуальною постаттю серед української еміграції, один з небагатьох, хто міг би сказати своє слово в розвитку світової думки... він стояв незмірно вище від більшості еміграції своєю культурою і самою площиною свого мислення... широчінь зацікавлень Петрова була надзвичайна... Петров був історик літератури, написавши про Язикова, про німецьких романтиків з Єни, про П.Куліша, про Т. Шевченка, Лесю Українку і Олеся... Скрізь його цікавила проблема епохи і надепохального... Шлях Петрова йшов далі. Він вів його до філософії. Студії почалися вивченням Томи Аквінського, потім перенеслися на Сковороду... працював над темами «Сучасного образу світу», студіював фізику, а водночас брався до економічно-соціологічних проблем, по-новому, за джерелами вивчаючи постання (?!) марксизму».

Звернувшись до постаті В.Петрова в 1984 році, Ю.Шевельов переконався, що його світогляд, спосіб мислення, проблематика творчості настільки не співпадають з радянськими постулатами, «що тут не можна говорити про якусь фальш чи підробку». Особливо про це свідчить проза В.Петрова – романи «Доктор Серафікус», «Без ґрунту», «Дівчина з ведмедиком» та блискучий огляд «Українська інтелігенція – жертва більшовицького терору», (1944).

Юрій Шевельов не заперечував співробітництва Віктора Петрова з радянською розвідкою, тому й вважав, що його життєпис ніколи не буде завершено, бо «КДБ вміє тримати свої таємниці» , але не допускав ніякого роздвоєння його особистості на талановитого письменника, вченого й розвідника. Ю.Шевельов влучними абзацами змалював портрет п’ятдесятилітнього В.Петрова, який прибув до окупованого нацистами Харкова в німецькій уніформі, що «виглядала на ньому як лантух, його рухи були в тих мундирі й штанях мало не циркової незграбності, а коли при появі офіцера він віддавав честь і цокав одним черевиком об другий, важко було стриматися від посмішки».

Розплата за гріхи молодості

Не менш відомий серед української наукової еміграції, ніж В.Петров чи Ю.Шевельов, Григорій Костюк в солідному томі своїх спогадів «Зустрічі і прощання» (Едмонтон, Канада, 1987) зазначає, що Віктор Петров у молоді роки був активним функціонером української лівої партії «боротьбистів».

Поразка української національної революції 1917–1920 років драматично, інколи й трагічно, позначилася на долях наших митців.

Майбутній живописець, вісімнадцятилітній Микола Глущенко волею випадку стає білогвардійцем, після громадянської війни потрапляє в еміграцію. Тут його знаходять радянські спецслужби. Розвідник-художник Микола Глущенко спілкувався з Гітлером, а його звіти про добуту в нацистській Німеччині інформацію читав Сталін (плануємо розгорнуту публікацію про М.Глущенка художника-розвідника).

Двадцятип’ятилітній вчитель Олександр Довженко, захоплений виром революції, стає офіцером армії Української Народної Республіки. У 1919 році в Житомирі ЧК (Надзвичайна комісія) звинувачує його в контрреволюції...

Далі бачимо його на дипломатичній роботі в Німеччині...

Чи не так було з В.Петровим після того, як у березні 1920 року Українська комуністична партія («боротьбисти»), до активістів якої він належав, добровільно самоліквідувалась і влилася до КП(б)У? До речі, до цієї партії належав й О.Довженко.

Якщо наші припущення правильні, тоді подальша доля В.Петрова розвивалася цілком логічно. У 1922 році він «випадково» опиняється у Баришівці під Києвом, куди виїхали «неокласики» Микола Зеров та Юрій Клен (Освальд Бурхгардт). У ті голодні роки більшість відомих письменників, науковців, музикантів, акторів, художників втікали з мертвого Києва, щоб врятуватися в провінції.

Багато їх так і не повернулися додому.

Сталася серія загадкових терористичних актів: 30 липня 1918 року у Полтаві невідомі вбили громадського і політичного діяча, педагога і письменника Івана Стешенка, 14 червня 1919-го. за схожих загадкових обставин біля свого будинку на Лук’янівці у Києві було знищено живописця Олександра Мурашка, 21 січня 1921 року в будинку своїх батьків в селі Маркіпці поблизу Тульчина вбито композитора Миколу Леонтовича...

Лише сьогодні подібні загадкові смерті називаються чітко й коротко – терор.

Отже до «неокласиків» (до речі, саме В.Петрову належить таке визначення літературної групи, як: Зеров–Рильський–Филипович–Драй-Хмара–Клен) у Баришівку приїздить Віктор Петров. Він швидко заводить дружні стосунки з Миколою Зеровим та Юрієм Кленом. Настільки дружні, що після арешту Миколи Зерова його дружина Софія стає дружиною В.Петрова. Дослідники датують початок їхнього роману 1928 роком, але перші зустрічі, очевидно, відбулися ще у Баришівці. Після повернення до Києва В.Петров природно входить до кола неокласиків. Він добре знає, над чим працюють і які творчі плани мають провідні київські інтелектуали, від яких значною мірою залежали напрями розвитку української культури.